Безсмертну драму-феєрію «Лісова пісня» Леся Українка написала за 12 днів, хоча виношувала її в своєму серці все життя. Цей твір — гімн єднання людини і природи, це щира пісня про велич духовного, про порив людини до щастя, про складні болісні шляхи до нього.

Створена на багатому щедрому ґрунті української міфології, усної народної творчості, вона стала шедевром не тільки української, а й світової літератури. Причому слід відзначити, що фольклорно-міфологічний матеріал поетеса пропустила через свою душу і прийшла до глибоких філософських обґрунтувань з питання сенсу людського життя.

В чому ж зміст людського життя? Яким воно повинно бути? Що треба для того, щоб життя було повноцінним? Що таке щастя? Ці питання є синонімічним рядом до головної проблеми драми-казки. Щоб відповісти на них, треба осмислити жанрову особливість, зміст твору, характери головних персонажів і, безумовно, конфлікт, бо пін є основою будь-якого драматичного твору.

Жанр твору визначила сама письменниця. Як уже згадувалося, це драма-феєрія. А якщо це так, то саме ця жанрова різновидність драматичного роду дала право письменниці, «сила якої в буянні фантазії, нестримному леті уяви» так оцінив талант Лесі Олесь Гончар), ввести в оповідь людські та міфологічні характери.

На думку В. Давидюка, в цьому плані письменниця виступила як новатор, бо до появи «Лісової пісні» не було в нашій літературі жодного твору, в якому б так широко були використані міфологічні пласти. Деякі міфологічні персонажі мають у Лариси Петрівни авторське походження: Зоря, Океан, «Той, що греблі рве», Метелиця Гірська тощо.

В чому ж головний конфлікт драми? Де той ключик, який дає можливість читачеві збагнути сутність цього конфлікту? Думаю, що я не помилюся, коли дам на це питання таку відповідь: головний конфлікт драми «Лісова пісня» —ще конфлікт між покликанням людини, яке дає їй природа від народження, і сутністю її у відповідних соціально-політичних умовах, між велично-піднесеним і прикрим, між красою і буденщиною, між добром і злом. Цей конфлікт у п'єсі має філософсько-психологічну основу, вкладену Лесею Українкою в уста Мавки:
Ні, любий, я тобі не дорікаю,
а тільки смутно, що не можеш ти
своїм життям до себе дорівнятись.

Якщо глибоко осмислити останній рядок з наведеної цитати, то можна прийти до висновку, що для розкриття теми твору, мабуть, треба дати більш повну характеристику не Мавці, а Лукашеві, бо за своїм драматизмом він перевершує образ Мавки, бо саме через образ цього талановитого хлопця визначається суперечність між високою поетичною мрією і повсякденним практицизмом, що, по суті, і стає перешкодою на шляху до щастя.

Незвідане досі почуття окрилює лісову царівну і одночасно приносить болісні роздуми. Та вже в кінці другої дії ми бачимо, як Мавчині переживання наростають, посилюють її душевні страждання: її поетичний світ, світ духовності зіткнувся з меркантильним світом.

Лукаш втрачає під впливом оточуючого середовища щедрість, щирість, ніжність почуттів, і Лісовик, для якого Мавка — донька, перетворює його у вовкулаку. Постать Лукаша вовкулаки — це образ, сповнений протиборства людини з собою.

Мавка більш зрозуміла нам. її велич в тому, що вона бореться за кохану людину, вона хоче звільнити Лукаша від згубної моралі, від злих устоїв суспільства.

Лукашеві важче. На прикладі цього персонажу Леся говорить про дискомфорт душі, що знаходиться в невідповідному їй тілі. І від такої постановки питання образ набуває ще більш трагічного звучання.

За повір'ями, людина, перетворена на вовкулаку, стає ясновидющою: вона бачить і осмислює все, що діється навколо, і знає все наперед. У цих умовах маленькі життєві радощі втрачають для неї свій сенс.

Сюжет драми осмислюється нами так, що Лукаш позбувається чарів. Але, ставши всевидющим, він усвідомлює, як багато втратив з того, що іншим людям доступне.

Мавка гине в кінці твору, щоб ранньою весною знову відродитися, бо має «в серці те, що не вмирає». А Лукаш? Присипаний снігом, без свити і шапки, він не подає надії на своє відродження. Він лишається самотнім і байдужим. Мавка хоче повернути його до повноцінного людського життя, але замість Лукаша — людини вона бачить подобу людську.

Душевний стан хлопця — вовкулаки найкраще характеризує той епізод з драми, коли він, зірвавшись на рівні ноги і закривши лице руками, тікає від Мавки — визволительки. Чи справді Лукаш тікає від свого кохання? А може, інакше треба осмислювати цю сцену?

Мабуть, так. Лукаш тікає від самого себе, від прозріння. Він зрозумів, яким буде життя того, хто не зміг «до себе дорівнятись». Отже, якщо Мавка в кінці твору спалахує раптом давньою красою у зорянім вінку, то Лукаш живе, щоб швидше вмерти.

Зміст життя Мавки — в гармонії з природою, до цього життя вона хоче повернути і Лукаша, проте хатній рабський дух перемагає. До героя в кінці твору приходить доля. За народними повір'ями, доля супроводжує людину все життя, але на очі показується їй тільки тоді, коли та перебуває на дорозі в небуття.

Відповідно, підводячи підсумки, констатуємо: Леся Українка в образі Мавки втілила свої мрії про вільне, гармонійне, духовно багате життя, а образом Лукаша ствердила іншу думку: людина з суперечливим характером, роздвоєною душею, дрібновласницькою психологією, обмежена і бездуховна, не має права на щастя, бо порушує своїми діями споконвічні закони природи.