Нобелівської премії (1957), одного з найяскравіших представників літератури екзистенціалізму, була людина, її психологія, поведінка в «граничних» життєвих ситуаціях. Для мешканців алжирського міста Орана таким випробуванням стала епідемія чуми, яка поставила всіх без винятку оранціз перед лицем смерті, Про жахливий рік в історії міста і розповідає роман-хроніка «Чума». Більшість оранців страшенно налякані епідемією, в їхніх серцях панував морок. «Товариство живих з ранку до ночі тряслося від страху, як би їх не витіснило товариство мерців». Проте серед них були люди, які знайшли в собі сили протистояти чумі. Доктор Ріє, головний оповідач, один із перших усвідомив критичність ситуації та зрозумів, що в такому становищі покладатися можна тільки на повсякденну працю, що «головне - це добре робити свою справу». Він переконаний у тому, що, хоча зло як таке знищити неможливо, конкретне зло - хворобу, якщо взятися за справу всім разом, здолати можна, тому закликає до боротьби із пошестю. «…Коли бачиш, скільки біди й горя приносить чума, треба бути божевільним сліпцем або просто негідником, аби примиритися з чумою». Під час епідемії доктор Ріє не думає про себе, про свою безпеку, його фізичні й душевні сили спрямовані на двоборство зі смертельною хворобою. «Я не знаю, ні що мене чекає, ні що буде по всьому цьому. Зараз є хворі і треба їх лікувати. Я бороню їх, як умію, та й усе».

Іншим героєм, який часто виступає від імені автора, є мислитель Жан Тар-ру. Він багато років провів у боротьбі за права знедолених і з часом зрозумів, що не має права вбивати людей навіть в ім’я найвищих ідей. Тарру розуміє, що зло, а отже, і жертви - вічні, але протистояти злу можливо і треба. Він організував санітарні дружини, які допомагають лікарям. Під час епідемії Жан Тарру виконує свій громадянський обов’язок людини. Заїзжий журналіст Рамбер опинився в зачумленому місті випадково. У Парижі на нього чекає кохана жінка. Спочатку він хоче будь-що вирватися з Орана, але потім залишається і в санітарній дружині бореться з епідемією, «аби лиш віднайти своє щастя і відстояти від чуми ту частку самих себе, котру вони затято боронили від усіх зазіхань». Рамберові «соромно бути щасливим одному» в час лихоліття.

Дрібний службовець Жозеф Гран - добра і щира людина. Його дивує недосконалість світу, тікаючи від нього, Гран ночами пише роман. Він мріє про літературну славу. Коли у місті оголосили карантин, Гран також вступив до санітарної дружини, він став секретарем доктора Ріє, складав статистичні таблиці захворювання.

Люди, які утворили санітарні дружини, знали, що «треба боротися в той чи інший спосіб і нізащо не падати навколішки». Вони виїздили на виклики, ізольовували зачумлених, вивозили трупи, допомагали жителям Орана «ввійти в чуму», зрозуміти, що вона є справою всіх, і зробити свій вибір. Серед громадян є такі, котрі вважають, що чума - кара, послана їм за гріхи Богом, і найкращий вихід - змиритися з нею. До цього закликає отець Банлю, але і він, смиренний, присутній при страшній агонії малого безгрішного хлопчика, вклякає і здавленим голосом промовляє: «Боже, врятуй це дитя!» Згодом отець Банлю також вступив до санітарної дружини, він «не вилазив із лазаретів і вражених чумою кварталів», а невдовзі помер. Декому з городян чума навіть приносить чималий зиск. Наприклад, Коттар нажився завдяки торгівлі харчами на чорному ринку.

І от через рік чума почала відступати. Лютневого ранку відчинено міську браму. В Орані влаштовується свято позбавлення від чуми. Люди братаються, почуваються щасливими. Саме в цей день доктор Ріє задумав написати цю історію, «щоб не уподібнитися до мовчунів, щоб засвідчити на користь зачумлених, аби принаймні пам’ять залишити про несправедливість і насильство, вчинені над ними, та й просто для того, щоб сказати, чого навчає тебе лиха година: люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу».