Роман «Вершники» Ю. Яновського — романтична оповідь про події революції 1917 року та громадянську війну. Сьогодні на ці сторінки історії різні погляди, та я хочу зосередити увагу не на подіях, а на людині, як учасниці цих подій. Гортаю сторінки роману «Вершники», що вже перечитаний і переглянутий кілька разів. До глибини душі вражає новела Подвійне коло».

Синтезую свої знання і приходжу до висновку: те про що розповідає Ю. Яновський, — реальні картини того часового життя, страшна дійсність, яка засобом братовбивства стверджувала нову формацію. Письменник не відкрив тут чогось нового, незвичайного: класова боротьба завжди вимагала жертв. Проте стає моторошно від того, що ідея, за яку віддавали життя, не дала досить позитивних наслідків.

Новелу «Лист у вічність» (п’яту новелу з роману «Вершники») можна назвати баладою. її сюжет заснований на героїзмі безіменного листоноші. У ній немає жодної позасюжетної подробиці; увага автора сконцентрована на одній, по суті, добі з життя листоноші. Відсутність позасюжетних компонентів не збіднює майстерність прозаїка. Головне завдання автора — не відвертати уваги читача, а глибоко, всебічно розкрити внутрішній стан героя в час найстрашніших випробувань, які випали на його долю.

Новела «Лист у вічність» — це один епізод з життя солдата революції. Це ніби одна сцена, яка складає емоційне ціле, і якщо її розкласти на частини, на елементи, то вона втратить свою красу, художницьку силу, зміст. Відповідно, новела є художницьким монолітом, в основі якого — внутрішній світ людини, що віддала себе ідеї.

Вперше ми бачимо листоношу тоді, коли його тіло оскаженілий доберман знайшов недалечко від берега. «На ньому не було жодного живого місця, і п’явки купами присмоктувалися до тіла». Хлопець був непритомний. Та коли трішки очуняв і зрозумів, що попав до рук німців і гетьманців, дав клятву собі: ніяка сила не торкнеться його, доки він не віддасть «останнього листа». Кати хотіли розчулити його душу, а він намагався забути всі ті відомості, яких так хотів від нього капітан.

До болю вражають монологи листоноші. Він прагне сховати потрібну німцям інформацію в найдальший куточок пам’яті, щоб «ніякий фізичний біль не долинув туди».

Людина та фізичні і моральні випробування … Чи кожен зможе знайти в собі сили, щоб побороти їх, не втрачаючи людської гідності?! Це питання риторичне. У листоноші теж на якийсь момент (біль був нестерпний) виникло бажання вмерти, загородити в груди ножа. Та то тільки на якусь мить… Революціонер не мав права вмирати, «він мусив нести своє скривавлене тіло крізь потік Часу до ночі…». Він прийме всі муки, крім смертельної, бо останнього листа має передати повстанцям. Його били шомполами. Його страхали, а він знав одне: не віддасть своє життя, як лист, Ворогові. Листоноша вже не міг ходити, рухатися, він горів, як смолоскип, біль витягувався в одну ношу, кров дзюрчала з його ран, а він все водив німців від одного місця до іншого, чекаючи сумерків.

Навіть погрози розстріляти матір не примусили хлопця говорити. І тільки тоді, коли у темряві народилося безліч вогнів (то прийшли повстанці, яким листоноша мав показати, де захована зброя), юнак крикнув: «Ось хто візьме мою зброю, тепер стріляйте мене…».

«Лист у вічність пішов разом з життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі».

Так, листоноша — мужня людина, здатна перенести найстрашніші тортури в ім’я великої мети.

Коли перед ним постало питання: «мати чи справа», він надав перевагу справі, бо був впевнений в тому, що його вибір зіграє історичну роль.

Чи правильно він зробив? Не будемо відповідати на це питання. Життя — це талісман, даний нам Всевишнім, а розпоряджається цим чудодійним даром кожен у відповідності до свого світобачення.