Творчість Євгена Маланюка — різноманітна й різнобарвна. Вона дісталась не лише вершин української поезії, але й вплинула на її формування як в Україні, так і за рубежем. І хоча радянська критика називала його «ворогом народу», проте до голосу великого поета, мислителя-енциклопедиста, публіциста, історика літератури прислухалися, по-різному безумовно, реагуючи й засвоюючи його уроки.

Більшу частину свого життя Є. Маланюк прожив за межами держави, однак Україна, українська держава були єдиною (мрією) метою. її образ, образ народу, що довгі роки виборював свою волю, відтворено в багатьох поезіях, епічних творах з позиції суб’єктивного аналізу історії та вироблення на його основі перспективної моделі.

Домінантними мотивами першого творчого доробку лідера української літератури пожовтневого періоду були болючі роздуми про недавню національну катастрофу, пошуки й критична оцінка її причин та подальша цілеспрямована боротьба за волю й незалежність. У шедеврі своєї поезії «Варязька балада» учорашній солдат, досить організована й порядна людина, що вболівала всім серцем за долю Батьківщини, акцентує увагу на далекому минулому рідного краю. Осмислення історії сповнює його душу відчаєм, роздумами над тим, чому Україна втратила свою неповторність, чому варязька сталь і візантійська мідь не знаменують її державності, як це було в княжі часи. Поет звертається до приспаного сумління земляків:

Необорима сонячна загладь — Віки, віки — одна блакитна мить! Куди ж поділа, степова Елладо. Свій гарт, свою одностайність, свою мрію про світле майбутнє. Є. Маланюк, на відміну від Т. Шевченка, П. Куліша та ін. творчість чия овіяна романтикою, не ідеалізував Україну, її народ; він зробив загострену спробу виділити в ній два полюси — велич і падіння, зумовлені крайнощами українського менталітету, і подолати суперечність з метою пробудження свідомості народу в ситуації боротьби та страждання.

І та далека Україна, яку поглинають диявольські, потойбічні прояви, жахає талановитого поета своєю дволикістю і ніби перетворюється в Чорну Елладу, в Анти-Марію, в «зрадливу бранку степову» — «повію ханів і царів». Іронія і сарказм, широко використовувані автором, адресуються не ворогам рідної землі, а їй самій, що породжує «яничар» «малоросів-байстрюків». Як зазначає літературний критик М. Неврлий, «Ма-ланюкові згущення фарб щодо української неслави» — це його образа на малоросів, його розпач, його суворий суд, але суд, що виростає з любові. Це ненависть і любов у своєму двобої».

Є. Маланюк не перший серед літераторів ствердив думку про необхідність розбудити свідомість народу. До цієї проблеми звертався Т. Шевченко у віршах, присвячених Богдану Хмельницькому; П. Куліш, який назвав український народ таким, що іноді втрачає честь, повагу; І. Я. Франко, що вбачив серед народу «паралітиків» та ін. Поглиблюючи традиції своїх попередників, один з «найвизначніших поетів нашої доби» Є. Маланюк зазначав, що розбуркати народ, зрушити його національну свідомість можна лише за умов, коли ми навчалися критично оцінювати минуле й сучасне, не ідеалізуючи їх, будемо відокремлювати в історичному досвіді позитивне й негативне, величне й потворне та ганебне. Український народ повинен подолати рабську покору, почуття меншовартості, забитості, бо він «ходить по родючій і благословенній землі».

Витоком духовної слабкості народу вбачав у геополітичному становищі України, в історичних помилках, в самому складі буття недержавної нації. Йому здалося, що навіть степові простори збуджуючи емоційність, розслабляють дух нації, підточують його силу. Виявляючи негативи минулого, автор шукає моделі майбутнього і висловлює віру в те, що з часом Україна стане новою Елладою, «…її прекрасне піднесення, лагідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля — колись обудиться». Повірмо словам поета, докладімо зусиль для побудови майбутнього.