Коли хочуть щось добре сказати про народ, то оповідають про його землю, гори, ріки, ліси. Згадують, яких великих людей дала ця земля світові.

Чи не у кожній світлиці по наших селах раніше на покуті під вишиваними рушниками висів портрет Кобзаря, завжди дивилися на дітей зі стіни мудрі очі нашого духовного батька. Кожна українська хата, у якій на покуті був портрет Тараса, а на полиці лежав «Кобзар», була твердинею духу народу. Сім'я входила у родину, родина — у рід, рід — у народ.

Люди шанували й шанують у Шевченкові не тільки геніального поета. Через нього вони усвідомлювали й усвідомлюють себе як народ. Люди, що не відчувають себе народом, не замислюються над тим, для чого живуть вони на землі, яка їхня роль в історії. Творчість Т. Шевченка — це документ найбільш об'єктивної і виваженої характеристики українців, це книга нашого буття і водночас візитна картка, за якими націю пізнає і сприймає світ.

Т. Шевченко — геній, що показав народ у всіх вимірах його життєдіяльності (і побутовому, і морально-етичному, і соціально-політичному, і естетичному), передусім змальовує українців як хліборобів, бо ж праця на землі була найвищою цінністю.

Культ матері-землі — годувальниці — сформував в українців обожнення жінки-матері, бо жінка так само дає життя, плекає й підтримує його своєю любов'ю, ніжністю й турботою. Саме тому ставлення до жінки було особливо шанобливим. Це засвідчує й лексичне значення слова «дружина» — вона друг, а не служниця своєму чоловікові та дітям.

В українців слово «дружина» вживалося щодо обох із подружжя. У вірші Т. Шевченка «Закувала зозуленька» читаємо:
Закувала зозуленька
В зеленому гаї,
Заплакала дівчинонька -

Дружини немає. Жінка, дружина, мати були не тільки берегинями сімейного вогнища, а й визначальною мірою хранительницями нації, її духовності. Адже передусім від матері дитина переймала рідну мову, пісню, віру, звичаї і традиції роду, його святині. Саме тому у Т. Шевченка маємо таке поклоніння, таке обожнення жінки-матері:
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.

Культ матері-землі, культ жінки-матері обумовив і запрограмував особливості психологічного складу українців, зокрема, їх лагідність, щирість, довірливість, а понад усе пристрасність, емоційність.

Шевченко подає повнокровний образ християнського світу українців, в основі якого, як і у вченні самого Христа, — любов, всепрощення, милосердя, великодушність. Ці почуття наповнювали життя вищим смислом, особливою гармонією. Тому у молитовно-благальному звертанні поета до Бога звучить прохання:

Мені ж, мій Боже, на землі, Подай любов, сердечний рай! І більш нічого не давай! («Молитва»)

Мирна хліборобська праця в гармонії з оточуючою природою, благодійний світ матері й дитини як найвищі цінності й ідеали українців, що найлаконічніше зображені Т. Шевченком в ідилії «Садок вишневий коло хати», були немислимі поза свободою. А тому поривання до волі, прагнення до свободи були в українців одвічними. Саме тому селянські повстання й війни Т. Шевченко трактував як справедливі, оскільки народ боровся за волю, честь, гідність («Гамалія», «Іван Підкова», «Гайдамаки» і ін.).

Шануючи свою свободу, український народ, як засвідчує своїм словом великий Кобзар, з такою ж симпатією ставився до національно-визвольної боротьби інших народів, зокрема, чехів («Єретик») чи кавказьких горців («Кавказ»). «Борітеся — поборете, Вам Бог помагає!» — у цих словах не лише схвалення справедливої визвольної війни сусідів, а й проголошення критеріїв співжиття українців у загальнолюдській родині: вільним можеш відчути себе тільки поруч з вільним.

На ідеалах добросусідства грунтувалися не лише морально-етичні, а й суспільно-політичні прагнення українців: А всім вам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли.

(«Молитва»)

Почуття роду, родини виростало в українців із шанування громади, товариства. Громада формувала моральні, етичні норми, що вважалися законом. Порушення встановленого способу життя обумовлює, наприклад, вирок матері в поемі Т. Шевченка «Катерина».

Характеристику народу Т. Шевченко доповнив і своєю самохарактеристикою. У своїй особі Т. Шевченко змалював український народ як такий, що розумівся на філософії, етиці, праві, всесвітній історії і за своєю інтелектуальною висотою почувався рівним у світовій родині і представив українців як націю з державними намірами та інтересами.

Однак, виявивши національні ідеали, охарактеризувавши позитивні риси свого народу, Т. Шевченко не ідеалізує його, не підносить над іншими народами, а говорить і про те негативне, що заважає українцям у їхньому розвиткові.

Нас просто не існує без Шевченка. У ньому вся історія наша, все буття і всі наші мрії. Кому не відомо: Україна — це Шевченко, Шевченко — це Україна.

Шевченко для нас близький, рідний.

Разом з тим Шевченко — завжди попереду. До нього треба зростати все життя. І сьогодні він для нас необхідніший, ніж будь-коли. Необхідні його правдивість, пристрасть, внутрішня сила та невситима жага свободи.