Поема «Кавказ», що була написана Т. Шевченком у 1845 році,— вершина політичної поезії. Тематично та ідейно вона пов'язана з поемою «Сон». Намічена в «Сні» тема викриття царизму як носія колоніального гноблення народів стає провідною у складному ідейно-тематичному комплексі «Кавказу».

Ми часто називаємо «Кавказ» поемою, мабуть, через ту масштабність Шевченкових понять «людина — народ»; насправді, за жанром цей твір, швидше,— вірш-роздум, інвектива. У творі немає сюжету у розумінні становлення характерів і їх взаємин, немає і самих характерів персонажів, епічних картин, твір суцільно ліричний, він являє собою «немов один величезний вибух чуття».

Але значущість висунутих у «Кавказі» ідей, масштабність узагальнень, широта охоплення найтиповіших обставин самодержавно-кріпосницької системи дають підстави називати твір політичною, сатиричною поемою, в якій в єдине художнє ціле поєднані й сатира на самодержавство, і гімн волі, й реквієм другові, що загинув.

Поема «Кавказ» присвячена Якову де Бальмену — щирому приятелеві Шевченка, який загинув на Кавказі у війні проти горців у 1845 році. Це викликало в поета почуття болю, висловлене в епіграфі «Кто даст главе моей воду, и очесам моим источник слез. И плачуся и день, и нощь о по-биенных...». Вперше надруковано поему у збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко, запрещенные в России», що вийшла в Лейпцигу 1859 року.

Крім початкових рядків «За горами гори хмарою повиті», у поемі немає поетичних описів кавказької природи. В уяві поета-гуманіста Кавказ вимальовується країною, де гори «засіяні горем, кров’ю политі».

З Кавказом пов'язаний міфічний образ Прометея, оригінально переосмислений поетом. Шевченків Прометей — це не окремий титанічний герой-богоборець, що для порятунку людей від мороку і темряви віддав їм вогонь, викрадений у Бога, і за це прикутий до кавказької скелі й покараний на вічні муки. Прометей у Шевченка — це народ, безсмертя Прометея — безсмертя народу, де гранично узагальнений символ нескореності народу і невмирущості його волелюбних прагнень.

Одразу після заспіву йде монолог, звернений до Бога. Збірний ліричний герой («ми», «нам») немов не наважується «стати на прю», а насправді засуджує «діла» Бога, внаслідок яких «кати знущаються над нами, а правда наша п'яна спить». Правда у Шевченка — синонім волі. Вона спить, а «нам тільки плакать, плакать, плакать і хліб насущний замісить кровавим потом і сльозами».

А справжня правда полягає в тому, що все в суспільстві залежить від людей.

Шевченків «Кавказ» по-своєму поглиблює викривальний пафос і характеристику самодержавно-кріпосницької системи. Карбованість поетичного рядка, філософська глибина думки досягаються завдяки точності слововживання. Для зображення потворності й огидності самодержавства Шевченко використовує засоби контрасту й антитези («І од глибокої тюрми та до високого престола — усі ми в золоті і голі»), політичну метафору («Довелось запить з московської чаші московську отруту!»), персоніфікацію («правда наша п'яна спить»), повторення ключового слова («нам тільки плакать, плакать, плакать...»).

У заключній частині твору поет показує тих, хто в «неутомлених» поклонах возносить хвалу Богові, від них Бог згодом прийматиме вдар не лише «кражу», «війну», «кров», а і «з пожару вкрадений покров!». Звинувачення пронизує увесь твір, стає гостросатиричним, нищівним, викривальним.

Афористичним став вислів Шевченка «Лягло костьми людей муштрованих чимало», яким засуджуються загарбницькі війни, жертвами яких стають солдати.

Поема «Кавказ» вражає своєю художньою довершеністю. Про Т. Шевченка Момбелі писав, що це «справжній поет, поет з почуттям, поет із натхненням». Великий Кобзар був першопроходцем нових тем, нових образів. Він примушує замислитися над суттю художніх відкриттів, шляхів до них, над таїнством творчості.