Що відрізняє одну націю від іншої? Насамперед, мова, національний характер, звичаї. Отже, втратити мову та традиції свого народу — значить втратити себе. Це дуже важлива думка, яку, серед інших, намагався донести до нас талановитий поет Д. Павличко.

Любов до рідного слова відкрилася в юнакові ще з дитинства. За його власними спогадами, він був єдиною україномовною дитиною у класі. Народився Дмитро Павличко на Івано-Франківщині, яка до 1939 року не входила до СРСР, тож навчатися мусив польською. За спогадами митця, його вчителька була палкою польською шовіністкою і щодня примушувала хлопчика декламувати віршик «Хто ти є? Поляк малий...» і таке інше.

І хлопець декламував, а потім спеціально дуже голосно розмовляв українською. Це свідчення великої сили цієї дитячої душі: адже легко вплинути на дитину, примусити її робити щось, залякати покараннями. Але навіть дитиною Дмитро Павличко не відмовлявся від своїх поглядів, не зрадив він їх і у дорослому житті.

Про це свідчить чисте та однозначне звучання його громадянської лірики. У ранній творчості поета все-таки є кілька творів, які прославляють партію... Чому? Бо перехід малої батьківщини митця до складу СРСР означав, перш за все, можливість здобути освіту за державний кошт рідною мовою! Фактично, ці твори, як і пізніші твори Павличка, були присвячені любові до рідного слова та до рідної землі.

«Від літературного твору я вимагаю громадянського звучання», — казав Д. Павличко в автобіографії. І його твори не просто «звучали», голосно лунали з палкістю щирого патріотизму, що йде від самого серця.

Д. Павличко, за спогадами сучасників, був дуже чесною людиною. Не брехав він і у творчості. Мене вразила сміливість поета, який не лише створив відомий вірш «Коли умер кривавий Торквемада», а й не побоявся його опублікувати. Крізь рядки поезії проглядають однозначні паралелі між постаттю кривавого Торквемади та постаттю Сталіна, який помер за кілька років до створення поезії.

Усю свою любов до рідної мови та засудження людей, що зреклися її, висловлює поет у творі «Ти зрікся мови рідної». Ти зрікся мови рідної. Нема Тепер у тебе роду, ні народу. Чужинця шани ждатимеш дарма — В твій слід він кине сміх-погорду!

Багато розмірковує поет і над долею рідної мови у важких історичних обставинах: «Бо ж до сонця я летів, рвався з польської неволі, щоб розбитися об твердь обмосковщеної долі», — пише поет у вірші «Жити на своїй землі, й мови рідної не чути...»

Почуття зв'язку зі своїм корінням, з пращурами, з власним народом було дуже важливим для поета. Д. Павличко не розумів людей, які зрікалися свого походження, якщо взагалі можна таких людей зрозуміти. Митець писав щирі і красиві громадянські поезії, у яких не було жодного звуку фальшу, тільки самі почуття, вогонь гарячого патріотичного серця. Д. Павличко не засуджує людей суворо, а пише прекрасні вірші застереження, у яких намагається донести до співвітчизників прості життєві істини:

Просяєш світлістю ума
Поміж народами всіма,
Та скоро згаснеш, якщо в тебе
Народу рідного нема.

Інший вірш поета починається питанням: «О рідне слово, хто без тебе я?» Поет дає на це питання вичерпну відповідь, кажучи, що без рідного слова людина перетворюється на жебрака, що блукає світом, не знаходячи прихистку. Поет усвідомлює зв'язок поколінь, прагнучи, щоб він не розірвався.

Звертаючись до слова, Д. Павличко закликає: «Дзвени в моїм і правнуковім домі!» Я сподіваюся, що прийдешні покоління виконають заповіт талановитого митця, а «в правнуковім домі» — я впевнений — лунатиме не лише українське слово, а й поезії Дмитра Павличка, що стали великим надбанням української літератури, а його прекрасні ліричні та палкі громадянські поезії увійшли в серця мільйонів...