Іван Драч — один із найсучасніших українських поетів. У літературу прийшов у 60-х роках. З перших його публікацій про нього широко заговорила критика. Це була справді нова поезія з новою поетикою. Поет прагнув до естетичного осягнення здобутків людства, їх синтезу з прадавніми джерелами, з мистецькими надбаннями свого народу.

Він виробив свій неповторний метафоричний спосіб мислення, стиль, який не всім вдається збагнути. Усю його творчість проймають сонцепоклонницькі мотиви, починаючи від першої збірки «Соняшник» до почорнобильської «Храм сонця». Він згідно з народною космологією вважає, що Сонце — наш батько, який дає життя всьому.

Вже перша збірка, у якій вміщена була «Балада про соняшник», дала підстави говорити, що він виявив новаторський підхід до зображення життя людей: у соняшника були руки і ноги, було тіло шорстке і зелене, він бігав навипередки з вітром, він стрибав на одній нозі, щоб вилити з вуха воду. І раптом побачив сонце, красиве, засмагле сонце. У золотих переливах кучерів.

Поезія, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.

І фольклорним баладам було властиве подібне перевтілення дівчини в тополю, вербу, калину, козака — у явора, а в цій баладі диво сталося із хлопчиком-соняшником. Поет стверджує думку, що сонце — символ краси мистецтва, народної віри в нев’янучу його силу.

Поетизацію сонця письменником ми бачимо і в «Етюді про хліб».

Хліб, як сонце, — каже народ. Витвір господині хати, він, як сонце, основа життя людини. Поет вдається до персоніфікації.

На хмелі замішаний, видме груди. Скільки поваги і гордості за свою працю в хлібороба, та й у поета, бо він селянський син:

В підсохлому тісті кленова лопата,
Вийме з черені, де пікся в теплі, -
І зачарується білена хата
З сонця пахучого на столі.

У збірку «Корінь і крона» входить цикл «Подих атомної». І. Драч тоді знаходився під впливом суспільної ейфорії щодо райдужного майбутнього мирного атома. Він багато разів був за кордоном, відвідав Хіросіму і Нагасакі, його увага була зосереджена на загрозі атомного знищення людської цивілізації.

У вірші «Ода совісті» письменник роздумує, що вчений повинен морально відповідати перед людьми:

Над вченим хай сяє моральне табу,
Жодного грама науки для зла.

Чорнобильська трагедія. Вона болить всьому народу. Іван Драч ще в червні 1986 р. на з’їзді письменників кинув у вічі найбільшим призвідцям трагедії слова правди і гніву. Чорнобильська атомна електростанція була підшефною Спілки письменників України, письменники вірили вченим, науці. Поема «Чорнобильська мадонна» постала як спокута і прозріння дорогою ціною. За безладу безмір, за кар’єри і премії, немов на війні, знову вихід один:

За мудрість всесвітню дурних академій
Платим безсмертям — життям молодим…

Поет розуміє, що тепер на вічній дорозі стали розіп’ятими, не тільки він і його син, а все людство:

Той огненний хрест, а на ньому і в нім
Палає мій син у кільці вогнянім,
Бо атомні цвяхи засаджені в руки,
Бо зуби зорять од пекельної муки.

У розділі «Хрещатицька мадонна» письменник сконцентрував увагу на жаху трагедії:

У юрмищі хрещатицького дня
Ти боса йшла, ти, сива Катерина.

Народивши мертвого сина, вона збожеволіла:

Який напій ти в квітень той пила,
Коли, заквітла сином, ти ходила,
Від ірода себе не вберегла
Тебе накрила та нечиста сила?!

Алегорично і символічно звучать останні рядки:

Несе сива чорнобильська мати
Цю планету… це хворе дитя.

«Чорнобильська мадонна» — це поема-трагедія, скорботна пісня народу. Поет роздумує, як жити тепер в цій мертвій Чорнобильській зоні. Як врятуватися від поширення радіації? Мабуть, ніхто не може точно відповісти. Тому розділ називається «Запитання без відповіді».

Всі криниці в целофанових капшуках,
Всі колодязі затушковані
питали тоді одне-однісіньке,
Де знайти кілометри целофану
На рукотворне Київське море
Чи бодай на Десну зачаровану,
З якої Київ воду п’є?

Іван Драч є патріотом не тільки в своїй поезії, а й у політичній діяльності, будуючи державу на загальнолюдських гуманістичних ідеалах.