Перед нами балада, тобто розповідь про героїчні події, високі вчинки, незвичайних людей. Ми поринаємо у старовинні лицарські часи, стоїмо поруч з королевським троном, роздивляємося чарівних дам на балконі й чекаємо на видовище. Звичайно, зараз нікого не здивуєш появою диких звірів на арені...

Та, я думаю, що Шиллер звернувся до цього епізоду зовсім не випадково. Навряд чи він ставив собі за мету створення гострого сюжету, пов'язаного з приборканням звірів якимось героєм. Я гадаю, що він мав на увазі щось інше. Мабуть, німецького поета-романтика зацікавило те, що не підкорюється часу, не потребує певної адреси, — так звані "вічні" проблеми. Одна з таких проблем — співвідношення між власним життям з усіма його принадами та суворим обов'язком, між буквою наказу й фанатизмом щодо його виконання та здоровим глуздом.

Звичайно, лицареві у баладі навіть не спаде на думку можливість іншого вчинку, іншої відповіді на прохання-наказ королеви:
Рыцарь, пытать я сердца люблю,
Если сильна так любовь у вас,
Как вы твердите мне каждый час,
То поднимите перчатку мою!

Певно, читач не має сумніву, що лицар сміливо вийде на арену і принесе своїй дамі підняту ним рукавичку. Бо як можна лицареві злякатися, відступити, навіть просто подумати, що жодна рукавичка в світі не варта можливої смерті від левових та тигрячих" зубів. Ніяк не можна відмовитись, бо на карту поставлене найвище — лицарська честь, добре ім'я.

Але чи варта високого почуття ця шляхетна дама, що дозволяє собі гратися життям людини заради примхи, заради похваляння перед іншими? Невже вона не розуміє, що лицар іде на страшенне випробування не заради її прекрасних очей, а заради кодексу честі? Людським життям може ризикувати тільки власник цього життя, задля тих цінностей, що він сам вважає гідними.

Кохання до дами серця, якщо воно й справді було, зблідло, випарувалось. Мабуть, щезла й повага, бо герой порушує правила лицарської поведінки з особою жіночої статі взагалі:
Досадой жестокой пылая в огне,
Перчатку в лицо он ей кинул:
"Благодарности вашей не надобно мне!" —
И гордую тотчас покинул.

Зважте, ні гніву, ні обурення, а саме "досади" — якогось не дуже сильного почуття, просто реакції на те, що заважає йти своїм шляхом. Так, лицареві не треба доводити у дрібницях, що він лицар. Він заслуговує на довіру. Людиною не можна вихвалятися, грати — нею треба дорожити, цінувати її життя, її кохання.

Розум, гідність і честь людини випробовуються не тільки її власним вибором, а ще й тим, перед яким вибором вона поставить іншу людину, чи будуть це правила чесної гри з чесними ставками.

Може, саме ця ідея притягувала до цієї балади Шиллера таких поетів як Жуковський, Лєрмонтов, що переклали "Рукавичку" російською мовою.