Реферат: Монархія в країнах Західної Європи

Другим найбільшим з держав Іспанії було Арагонське королівство, що представляло особливу політичну федерацію, куди входили Арагон, Валенсія, Каталонія і інші. У кожній збереглися свої правителі. У Аргоні, як і в Кастилії, сформувалася феодально-ленна ієрархія - головне місце належало не стільки королям, скільки магнатам - найбагатшим. Їх статус визначався сановими посадами і почесними титулами. Нижче дворянство більш було васалами магната, чим короля.
Слабіше були розвинені тут міста. Але протягом XIII-XV стст. Аргон приєднав до себе значні території Середземномор'я, ставши найбільшою морською державою Європи.
Третім самостійним королівством була Португалія. У середині XII ст. португальські королі остаточно відділилися від Кастилії, визнавши себе васалами папського престолу. По соціальному і політичному розвитку Португалія була багато в чому схожа з Кастилією.
Слаба централізація, недостатній вплив королівської влади додавали іспанській державності XI-XII стст. значні межі ранньофеодальної монархії.
Монарх мав обмежені повноваження. Він мав право наказів, конфіскації, представляв вищу військову владу, але прав законодавства за ним не признавалося, крім фуерос. Судову владу король мав також тільки в межах свого домену. Радикальним способом управління країною було право монарха скликати церковні собори.
Королівську владу не визнавали спадковою. За порадами духовенства і магнатів, з складу колишньої королівської сім'ї, обирали правителя. Після смерті короля його домен ділився між дітьми, які були вимушені вести війни за нові об'єднання володінь, що гальмувало зміцнення єдності країни.
Королівський палац був номінальним представником загальнодержавної адміністрації. Главою адміністрації вважався майордом начальником рицарської кінноти був кабальєрисо. Палацовими фінансами завідував тасореро, керівником писарів і секретарів канцелярії був нотаріо, що вів королівську переписку.
Магнати мали не тільки феодальний, але і політичний статус, по своїх привілеях рівний статусу короля. Їх не можна було засудити за злочин ні до смертної страти, ні до тілесних покарань, крім як судом короля. Але і вони мали право висунути обвинувачення проти самого короля. Знать була звільнена від податків. Їх будинки вважалися недоторканними для посадових осіб і закону. У разі порушення привілеїв, фуерос, за ними зберігалося право оголосити королеві війну.
Основна маса дворянства (інфанціони і ідальго) навіть близько не підходили в своїх правах і привілеях до знаті. У XIV ст. було навіть узаконене право господ умертвляти своїх підданих “холодом, голодом і спрагою". Навіть король був позбавлений права заступатися за підданих.
За принципом майората спадщина передавалася тільки в одні руки, що послужило появі дворян, позбавлених власності. Вони, спрямувавшись в міста і з'єднавшись з міським населенням, стали основою для нової найманої королівської армії.
У період становлення державності королівська влада була відносно слабіше політичної ролі станів. Під впливом цієї ленна (з рисами феодальної) монархія швидко набула форм станово-представницької монархії. Роль і значення станово-представницьких установ в іспанських монархіях XIII-XV стст. були визначними для державно-політичного розвитку. Іспанію можна назвати країною, де станова монархія, як форма феодальної державності, склалася в найбільш класичному і завершеному вигляді.
Зміцнення централізованої адміністрації повільно міняло і статус королівської влади. До XV ст. вона прагнула закріпити за собою право на законодавство . Але станові порядки обмежували це право межами королівського домена. Отримав визнання королівський суд, що став вищою інстанцією, в тому числі і з політичних питань. Карбування монети було визнане також королівської прерогативою. Король знайшов визнане право керувати Радою .
Змінився порядок успадкування королівського трону. Замість обрання закріпилося право передачі престолу, слідуючи принципу майората, первонародженій дитині монарха. З'явилися, як позитивні моменти, так і негативні: майоратною перевагою охоплювалися всі діти. Престол мали відтепер і жінки, що стало непоодиноким явищем. Зростання значення шлюбу для корони зумовило зміцнення впливу духовенства на долю влади.
Склад королівського палацу змінився у бік відособлення заголено адміністративних функцій. Королівський канцлер став головним обличчям адміністрації - охоронцем друку. Він відав складанням грамот, дипломатичними стосунками. Мав право візування королівських розпоряджень, і контролювати їх. З'явилася посада верховного судді - головного аделантідо. Майордом зосередив в своїх руках управління фінансами. Інші функції були підвладні становим установам або магнатам.
У XIII ст. виникла Королівська рада, якій належало право рішення найважливіших військових справ і питань законодавства. Формування Ради залежало від станово-представницьких установ. З XIV ст. до його складу вибираються від 4 до 12 найбільш ведучих законознавців. Вже до XV ст. Королівська рада поділялася на дві палати: судову і адміністративну у справах корони і королівства.
З феодальних рад-курій часу ранньої монархії виникли - кортеси, які набули державно-політичного значення владних органів. Протягом ХIII ст. до участі в кортесах притягуються городяни . Це надало колишнім радам загальнодержавного значення. За кортесами закріпилося право остаточного ухвалення законів, висунення депутатів в королівські збори. Вони мали судову компетенцію і т.д. Всі податки підлягали обов'язковому розгляду станами.
Стани збиралися по запрошеннях короля щорічно, а в Аргоні - раз в два роки. Кортеси скликалися і засідали по куріях, яких нараховувалося чотири:
• вище духовенство по праву особистої присутності і по королівських запрошеннях;
• вище дворянство по праву особистої присутності і по запрошенню;
• виборні від дворянства;
• представники 10 міст, 3 общин і 18 селищ.
Приймалися закони, як для одного стану - капітули, обов'язковими тільки для цього стану, так і загальні постанови кортесів - конституцій (!). Рішення приймалося більшістю голосів, але в перших куріях голоси архієпіскопів “важили" більше всіх інших. Оформлення і обнародування цих рішень здійснювали королі.
З метою охорони станових привілеїв і прав - фуерос, створювалися своєрідні інститути станової монархії - ермандади . “Ми завжди повинні зберігати наші фуероси, звичаї, привілеї, хартії і вільність, ми повинні одностайно указати королеві на образу... якщо він не задовольнить, ми повинні всі разом захищатися і чинити опір проти порушення вільності" .
Ермандади формували свою військову організацію, свою автономну юрисдикцію. Братства мали свій бюджет, своє постійне керівництво - хунта. Склалася своя адміністрація на чолі з президентом, капітан-генералом, скарбником. Міцність їх самоорганізацій робили ермандади інститутом охорони станових привілеїв і установ.
Ознакою особливої міцності іспанської станової монархії був ще один орган юстиції (по суті конституційний) - верховний суд (хустисія). Сформувалася судова охорона станових прав через виборні установи. На сесії кортесів створювався трибунал верховного судді, який призначався королем довічно і незамінно. Трибунал мав в своєму розпорядженні могутні важелі захисту підданих. У 1390 році кортеси створили і спеціальний інститут інквізиції - станових наглядачів за роботою вищої хустисії. Суд був могутнім знаряддям станового заступництва, протидії короні.
На кінець XV - початок XVI стст. випали вирішальні успіхи централізації в Іспанії. Після висновку династичного шлюбу (1469) між королевою Ізабеллою Кастильською і Фердінандом Арагонським в 1479 році Кастилія і Арагон уклали унію, що привело до створення єдиного Іспанського королівства. Короні вдалося нейтралізувати бунтівну знать, подавити станову протидію. На сесії 1480 року були ліквідовані привілеї знаті, введені заборони приватних воєн і т.д. Станові інститути виступили знаряддям могутньої іспанської монархії.
Кортеси ще довго зберігали свою могутність, хоча їх повноваження поступово скорочувалися. Вони не втручалися в справи престолонаслідування (кінець XV ст.), були позбавлені права петицій, впливу на законодавство (XVI ст.). Після введення постійних королівських податей з торгових операцій - права затвердження податків.
У XVI ст. були істотно обмежені церковна синьйориальна юрисдикція. Сформувалося постійне військо. Королівська влада стала незалежною в справах зовнішньої політики, завдяки широкій колоніальній експансії в Африку і Америку. Зміцненню єдиної держави і влади корони сприяли особливі відносини з церквою. Вдалося добитися її незалежності від Рима. Уперше офіційно висловлювалася ідея про перевагу королівської волі перед законами держави, записаними в заповіті королеви Ізабелли.
Завершальним етапом в державній централізації і затвердженні абсолютизму стало правління Пилипа II (1556-1598). У ці роки йшло обширне завоювання в Новому Світі і в Африці. У 1580 році був об'єднаний весь півострів, включаючи Португалію. Іспанська імперія стала всесвітньою державою.
У роки правління Пилипа II вирішальним моментом була поразка верховного трибуналу, разом з кортесами. Їм не допомогло навіть повстання в Сарагосі, яке підтримали станові установи. Монарх розгромив повсталих, змістив верховного суддю Лануса, реорганізував кортеси. Юстиція в країні відтепер була тільки королівською.
Створення центральної королівської адміністрації ускладнялося розколом країни. Але поступово нові установи знайшли свої контури. Утворилися спеціальні ради для загально адміністративних справ, зосереджені Пилипом II в столиці - Мадриді. Вони стали підкорятися управлінню Королівської ради. Реформою 1586 року був встановлений склад Ради: президент і 16 правознавців-радників, який через 42 роки реорганізований в 4 спеціалізовані палати.
В управлінських справах зросла роль радників і чиновників з юридичною освітою - летрадо, потіснивши титуловану знать. Професія юриста в Іспанії набула статусу “благородної". Чиновники-юристи сформували навіть особливий стан, що отримував привілейовані пенсії, права на майорат майно, що залишилося без спадкоємця, державне дарування і т.д.
Іспанська монархія залежала від чиновництва, церкви і підтримки вищого дворянства. Внаслідок цього іспанський абсолютизм вступив в смугу затяжної кризи, що співпала з початком Нового часу. Іспанія втрачала позиції політичного гегемона в Європі, а потім і в Новому Світі.










Епоха Середніх віків складає значною мірою період світової історії, що умовно виділяється. Він має лише початкову, точно означену, грань, - розпад і падіння Римської імперії, яка в політичному і культурному відношенні була свого роду кульмінацією античного суспільства.
З розпадом Римської імперії на державно-політичній карті Європи з'явилися варварські королівства. В їх надрах дозрів і став визначним феодальний уклад соціальних відносин.
Феодалізм означав не тільки особливу форму соціально-економічних зв'язків, пов'язану з вотчинним господарством, але й існування особливих, підпорядковуючи собі багато які інші сторони життя особисто-службових відносин, пронизуючи все суспільство: від королів до останніх по рівню соціального середовища залежних селян. Незмінною супутницею феодалізму і властивих йому правових зв'язків стала становість суспільства, розділення його на шари, які розрізнюються за своїми правами, привілеями, відношенням до державної влади.
Державна організація приймала вигляд ранньофеодальної або феодально-ленної монархії на ранньому етапі. Вона приймала вигляд станової монархії в період розквіту станової незалежності або навіть особливих самоврядувальних республік, однак, вельми далеких від обмеженої навіть античної демократії. Нарешті, в цю епоху почалося формування державності абсолютної монархії, яка стала навряд чи не класичною формою держави на переході від середньовіччя до Нового часу.
Епоха Середніх віків стала першою в світовій історії епохою дійсно загальносвітового політичного і правового процесу. У відомому культурному людству світі практично не було значущих народів поза державного життя. Держави прийшли в тісне зіткнення, впливали один на одну не тільки у військовому, але і в культурному, правовому відношенні. З'явилися нові, незнані попереднім епохам міждержавні встановлення і майже єдина правова культура.

Список використаної літератури:

• ВРЕ, том 28, Москва, 1978.
• П/ред. К.І. Батира, Загальна історія держави і права, Москва, 1997.
• З.М. Черніловський, Загальна історія держави і права, Москва, 1996.
• А.Р. Корсунський, Утворення ранньофеодальної держави в Західній Європі, Москва, 1963.
• Н.А. Крашенінникова, Історія держави і права зарубіжних країн частина 1, Москва, 1994.
• О.А. Жидкова, Історія держави і права зарубіжних країн частина 1, МДУ, 1991.
• О.А. Омельченко, Загальна історія держави і права, том 1, Москва, 1998. Безкоштовно скачати реферат "Монархія в країнах Західної Європи" в повному обсязі