Реферат: Паризька мирна конференція

В середині 30-х років почалося поступове зближення Німеччини з Італією. 25 листопада 1936 р. в Берліні представники Німеччини та Японії підписали антикомінтернівський пакт, до якого приєдналася Італія. Утворилася «вісь» Берлін-Рим-Токіо.
12 березня 1938 р. фашистські війська вступили в Австрію, і Гітлер оголосив про «аншлюс» (приєднання) цієї країни. Так у Європі спалахнуло перше вог¬нище війни. Версальський і Сен-Жерменський договори втратили будь-яке значення. Після того, як Гітлер почав вимагати від празького уряду передачі Німеччині Судетської області, де компактно проживали німці, пряма загроза нависла над Чехословаччиною. Англія і Франція не стали на захист цієї держави, підтримавши Німеччину. 29—30 вересня 1938 р. в Мюнхені відбулася конференція глав держав та урядів Німеччини, Італії, Англії й Франції, де Гітлер, Муссоліні, Чемберлен, Деладьє вирішили долю народів Чехословаччини. Судети переходили до Німеччини, частина земель до Угорщини і Польщі. США не прореагували на жодну із ухвал мюнхенської змови. Не надав допомоги Чехословаччині і Радянський Союз, який мав із нею договір про взаємодопомогу. На початку березня 1939 р. Чехословаччина перестала існувати як незалежна держава. Водночас Гітлер дозволив фашистській Угор¬щині розпочати війну й окупувати Карпатську Україну, яка проголосила себе незалежною. У Європі наростала агресія, Німеччина відібрала у Литви Клайпе¬ду, а Італія захопила Албанію. Альянс Гітлера і Муссоліні ставав дедалі загроз¬ливішим для цілого світу. Це нарешті зрозуміли великі європейські держави. 28 квітня 1939 р. фашистська Німеччина оголосила про розрив німецько-польського договору. До початку другої світової війни залишалося лише чотири місяці.
29. Англія після першої світової війни. Діяльність уряду Д. Ллойд-Джорджа.
Після закінчення першої світової війни Великобри¬танія вийшла в число країн-переможниць. Німеччина, головний конкурент Англії, була розгромлена. Терито¬рія Британської імперії за рахунок колоніальних воло¬дінь збільшилась на 2,6 млн. кв. км, а її населення майже на ІЗ млн. чол. Економічні втрати Англії під час війни були меншими, ніж у інших європейських держав.
Однак перемога у війні далася значною напругою сил. Втрати вбитими становили 875 тис. чол., понад 2 млн. були поранені. 70 відсотків англійського торгово¬го флоту було потоплено. До того ж, Англія в період війни користувалася американською фінансовою допо¬могою, внаслідок чого вона перетворилася із кредитора у боржника. В країні знизився обсяг промислового ви¬робництва, конкурентна здатність англійських товарів на світовому ринку знизилася, більш ніж у 2 рази скоро¬тився зовнішньоторговий оборот Великобританії.
Усі ці труднощі випали на долю коаліційного уряду Великобританії (консерватори, ліберали, лейбористи), який очолював лідер ліберальної партії Ллойд-Джордж. Наприкінці 1917 р. він виступив з ідеєю проведення економічної і політичної реконструкції, покликаної посіяти в масах ілюзію позитивних зрушень у державі. На початку 1918 р. уряд Ллойд-Джорджа провів виборчу реформу, яка надавала право голосу чоловікам з 21 року, а жінкам — з 30 років. Було запроваджено обо¬в'язкове навчання дітей до 14 років, встановлено пенсії колишнім солдатам, розпочалася демобілізація з армії.
Очоливши виборчу кампанію, Ллойд-Джордж роз¬палював шовіністичні настрої, закликав «гідно» зустріти героїв війни та «забезпечити їм світле майбутнє». Англійський прем'єр-міністр вимагав, щоб Німеччина заплатила контрибуцію в сумі 240 млн. золотих марок. Популярним стало гасло «За все заплатять боші!». Пер¬ші післявоєнні вибори увійшли в історію як вибори «хакі» (по команді). Вони принесли значну перемогу консервативно-ліберальній коаліції, яка утримувала владу майже чотири роки.
30. Перший і другий лейбористські уряди в Англії.
Парламентські вибори 1923 р. відбувалися у складних умовах. Економічне становище країни залишалося важким. До 1929 р. промисловість за обсягом випуску продукції ледве досягла рівня 1913 р. Економічне піднесення відбу¬валося за рахунок розвитку нових галузей: авіа- та машинобудування, хімічної промисловості тощо. Основні галузі промисловості (добувна, вугільна, металур¬гійна, суднобудівна, текстильна) переживали занепад. Зовнішня торгівля так і не досягла довоєнного рівня. Економічна криза Англії значною мірою обумовлювалася технічною відсталістю її промисловості, доля якої в промис¬ловому виробництві світу (дані без СРСР) становила у 1926-1929 рр. 9,8%. У 1913 р. вона дорівнювала 14,8%.
На виборах 1923 р. до палати общин було обрано 258 консерваторів, 158 лібералів і 191 лейборист. Консервативна партія втратила 100 депутатських місць, а з ними й абсолютну більшість у парламенті. Консерватори і ліберали не змогли домовитися про створення коаліційного чи однопартійного уряду. Формування нового кабінету було доручено лейбористам, 23 січня 1924 р. лідер лейбористської партії Рамзей Макдональд сформував уряд, у складі якого було декілька лордів, пов'язаних з консервативною та ліберальною партіями.
До передвиборної програми лейбористи включили такі пункти, як перегляд Версальської системи, проведення політики миру, націоналізація основних галузей економіки, введення податку на капітал, ліквідація безробіття й житлової кризи, підвищення заробітної плати, встановлення дипломатичних відносин з СРСР.
Лейбористський уряд проводив політику сприятливу інтересам великого капіталу, розвитку приватної ініціативи. Парламент прийняв закони про пільги для промислових підприємств та про зниження податків на прибутки моно-полістичних компаній. Водночас, у відповідності з передвиборною програ¬мою лейбористський уряд збільшив пенсії людям похилого віку та інвалідам, прийняв закон про будівництво житла для робітників.
У лютому 1924 р. перший лейбористський кабінет пішов на встановлення дипломатичних відносин з СРСР. Макдональд домагався від радянського уряду сплати воєнних боргів Англії і відшкодування колишнім англійським інвесто-рам збитків, завданих націоналізацією власності.
Проте задовольнити потреби різних верств англійського суспільства лейбо¬ристам не вдалося, що викликало розчарування виборців. 9 жовтня 1924 р. Макдональд подав у відставку. Парламент було розпущено. У грудні цього ж року були проведені нові парламентські вибори, на яких перемогли консер¬ватори. Вони отримали 413 місць. Лейбористам дісталось 151, а лібералам — 40 місць. Консерватори залишалися при владі до середини 1929 р.
У травні 1929 р. на парламентських виборах знову перемогли лейбористи. За них віддали голоси 8,4 млн. виборців, забезпечивши 287 місць у парламенті. У червні Р.Макдональд сформував другий лейбористський уряд. Економічна політика його кабінету передбачала надання промисловим компаніям субсидій і пільгових кредитів, що стримувало спад виробництва. Робочий день шахтарям було скорочено до 7 з половиною годин. Новий закон про страхування (1930 р.) дещо поліпшив становище безробітних. Проте виступи широких верств сус¬пільства проти існуючих соціальних умов не припинялися. Страйковий рух в Англії відбувався і в роки правління лейбористського уряду. В 1930 р. відбулося 442 страйки із загальною кількістю учасників 300 тис. чол., а в 1931 р. страйку¬вало вже 500 тис. робітників. За підвищення платні виступили навіть моряки воєнно-морського флоту Англії.
1931 р. став найважчим для англійської економіки. Широкий загал населення вимагав від уряду Макдональда рішучих заходів щодо пом'якшення і ліквідації кризи. З іншого боку, буржуазія створила Королівську комісію під керівництвом фінансиста Дж. Мея, яка у липні 1931 р. опублікувала рекоменда¬ції уряду, згідно з якими оздоровлення англійської економіки могло відбутися лише шляхом скорочення видатків на соціальні потреби. Англійські та амери¬канські банкіри повинні були надати позики, необхідні для стабілізації платіж¬ного балансу держави, що перебував у катастрофічному стані. Не всі лейбо¬ристські лідери погодилися із висновками комісії Мея, що призвело до розколу в партії. Макдональд подав у відставку. Щоправда, до 24 серпня 1931 р. він встиг сформувати так званий національний уряд, в якому ключові посади були розподілені між членами консервативної партії. Макдональд був виклю¬чений з лейбористської партії. Натомість він утворив націонал-лейбористську групу, платформою дій якої був політичний союз з консерваторами.
27 жовтня 1931 р. в Англії відбулися нові парламентські вибори, на яких перемогла національна коаліція. Вона отримала 145 млн. голосів і провела в парламент 553 депутати. Національний уряд, очолюваний Макдональдом, перебував при владі з 1931 р. до 1935 р. Він реалізував план стабілізації еконо¬міки і раціоналізації бюджетних видатків. Для цього були збільшені податки, скорочено асигнування на соціальні потреби й освіту, знижено ставки вчителів та державних службовців. У вересні 1931 р. понад 100 американських і французьких банків надали Англії кредити на суму 80 млн. фунтів стерлінгів. Уряд Макдональда здійснив ряд протекційних заходів. За законом 1933 р. всі товари, що ввозилися до Англії, обкладалися митами в розмірі І/З % їх вартості. Водночас посилився економічний визиск колоній.
Економічна політика уряду Макдональда не користувалася популярністю серед населення. У травні 1932 р. безробітні провели конференцію і збір підписів під петицією, в якій вимагали збільшення допомоги по безробіттю. А восени 1932 р. вони провели національний «голодний похід» до Лондона. У 1932 р. колишній лейборист Освальд Мослі заснував «британський союз фашистів», який підтримували фінансово-промислові кола англійського суспільства.
31. Уряд Лівого блоку у Франції.
У політичному житті післявоєнної Франції відбувалися серйозні зміни. Оскільки «Національний блок» скомпроментував себе в очах виборців про¬валом «рурської авантюри», радикал-соціалісти у 1923 р. покинули його і разом з соціалістами і партією республіканців-соціалістів створили новий «лівий блок».
У травні 1924 р. відбулися парламентські вибори. За «лівий блок» проголосу¬вало майже 3,5 млн. виборців і його представники отримали 272 мандати, за «Національний блок» — 3,8 млн., що забезпечило йому 274 мандати. Комуністи зібраній 900 тис. голосів, отримавши 26 мандатів.
У червні 1924 р. відомий діяч радикал-соціалістичної партії Едуард Ерріо очолив новий уряд. У роки правління «лівого блоку» була проведена часткова амністія політичних в'язнів, надано право державним службовцям створювати свої профспілки, законодавче обмежувалася нічна праця жінок та дітей, жінки одержали право брати участь у виборах муніципальних і кантональних органів влади. Однак спроби уряду Ерріо оздоровити фінанси шляхом запровадження податку на капітал наштовхнулися на сильну протидію з боку частини членів сенату. У квітні 1925 р., коли сенат провалив фінансовий проект Ерріо, він подав у відставку.
У зовнішній політиці уряд Франції змушений був рахуватися з позицією США і Великобританії. Він погодився з планом Дауеса і Локарнськими угодами, внаслідок чого Франція втратила частину репарацій. Впродовж 1925 р. уряд Ерріо евакуював французькі війська із Руру. Перед американськими монополіями відкривалися можливості створювати свої підприємства на французькій території. Загострення протиріч із США та Англією призвело до того, що у 1924 р. Франція встановила дипломатичні відносини з СРСР.
Важливим напрямком французького зовнішньополітичного курсу залиша¬лася колоніальна політика. У 1925 р. Франція брала участь у війні проти Рифської республіки у Марокко, ввівши туди 200-тисячну армію. Тоді ж французькі війська придушили повстання у Сирії. Загалом колоніальні війни обійшлися Франції в суму понад 1 млрд. франків, що значно погіршило фінансовий стан країни. Фінансова криза призвела до падіння уряду «лівого блоку»,
В липні 1926 р. було сформовано уряд «національної єдності» на чолі з Пуанкаре, який перебував при владі до кінця 1928 р. і керувався у своїй політиці інструкціями комітету фінансових експертів та Французького банку. В березні 1927 р. на пропозицію соціаліста Поля Бонкура було прийнято закон про мобілізацію нації під час війни та мілітаризацію країни.
32. Друга половина 30-х років. Народний фронт у Франції.
На муніципальних виборах у травні і червні 1925 р. французькі ліві партії домоглися значного успіху, внаслідок чого 48 партій і організацій лівого спря¬мування об'єдналися у Народний фронт. У липні 1935 р. прихильники Народного фронту організували у Франції масові антифашистські демонстрації. Тільки в Парижі кількість демонстрантів досягла понад 500 тис. чол.
Значного успіху Народний фронт домігся на виборах у палату депутатів у квітні-травні 1936 р. Кандидати Фронту отримали 5,5 млн. голосів, або 56,6% від загальної кількості виборців. Уряд Народного фронту очолив соціаліст Леон Блюм.
Демократизація урядового курсу Франції знайшла своє втілення у низці соціальних заходів та законів. На 15% була підвищена зарплата робітникам і службовцям. Парламент затвердив закони про оплачувані відпустки (протягом 14 днів на рік), про 40-годинний робочий тиждень, про заключення колек¬тивних договорів. Була здійснена часткова націоналізація оборонної промисловості, реформовано французький банк, виділені кошти на громадські роботи, заборонені фашистські організації. Поліпшилося становище селян і ремісників. Заходи, здійснені урядом для врегулювання цін на зерно, дали змогу селянам зібрати у 1936 р. вдвічі більший урожай, ніж у 1935 р. Ці зміни і нововведення відповідали інтересам усього народу. В міжнародних справах Блюм виступав ініціатором політики невтручання у внутрішні справи інших держав. У березні 1937 р. він запропонував зробити «перепочинок» у здійсненні програми Народного фронту, а в червні 1937 р. був змушений подати у відставку.
Його наступником став радикал Шатан, при правлінні уряду якого фашистські організації спробували вчинити заколот. Вони мали детальний план здобуття влади і встановлення фашистської диктатури на чолі з такими діячами, як Петен, Вейган та ін.
У квітні 1938 р. до влади знову прийшов Деладьє, котрий виступив проти програми Народного фронту. Партія радикалів вийшла з Народного фронту. Кабінет Деладьє схвалив надзвичайні декрети, згідно з якими були збільшені податки, скасовано 40-годинний робочий тиждень. Підприємці стали зменшувати заробітну плату і виступати проти колективних договорів. З іні¬ціативи Загальної конфедерації праці 26 листопада 1938 р. у Франції відбувся Національний день протесту проти наступу реакції. Було проведено 24-годин-ний страйк, в якому взяло участь 4 млн. чол. На страйк уряд відповів введен¬нями надзвичайного стану. Почалися масові звільнення з роботи службовців та робітників.
Основним завданням зовнішньої політики Франції у міжвоєнні роки була боротьба за гегемонію на європейському континенті та протистояння більшо¬визму. Намагаючись отримати якомога більше репарацій від Німеччини, Фран¬ція змушена була йти на поступки під тиском Англії й США. У відповідності з «планом Дауеса» та «планом Юнга» французький уряд позбавлявся контролю за виплатою репарацій, а їх розміри було зведено до мінімуму. Після Локарн¬ської угоди 1925 р. Франція була змушена вивести війська із Рурської області.
У роки стабілізації міністром закордонних справ Франції був Арістид Бріан. За 25 років своєї політичної кар'єри він одинадцять разів був главою уряду і 25 міністром. Його вважали неперевершеним майстром компромісу, маневрів, лавірування, примирення. Клемансо казав про Бріана, що його «з однаковим успіхом можна вкласти як у прямокутну, так і в круглу шухляду». Бріан про¬ходив послідовну ПОЛІТИКУ протистояння загрозі більшовизму і розповсюдженню впливу ІІІ Інтернаціоналу, був прихильником роззброєння.
Головним досягненням зовнішньої політики Парижу 20-х років вважалися Локарнські угоди 1925 р., які гарантували безпеку Франції. З її ініціативи в Парижі був підписаний міжнародний договір 1927 р. про заборону війни, відомий під назвою «Пакт Бріана-Келлога», Французький уряд наполегливо домагався створення міждержавного об'єднання «пан-Європа», яке повинне було забезпечити лідерство Франції на континенті.
В умовах зростаючої агресивності гітлерівської Німеччини і фашистської Італії у французькій зовнішній політиці співіснувало дві тенденції: одна за поступки Німеччині і зближення з нею, інша - за консолідацію антифашистсь¬ких сил. Вони породжували суперечливі, невиважені кроки офіційного Парижу. Так, Луї Варту, як реаліст і націоналіст, шукав шляхів до об'єднання антифа¬шистських сил і збереження незалежності Франції. З його ініціативи Франція приєдналася до Східного пакту за участю Польщі, СРСР, Чехо-Словаччини, Фінляндії, держав Прибалтики та Німеччини. У жовтні 1934 р. Варту був убитий фашистським агентом.
Лаваль, який змінив Варту на посаді міністра закордонних справ, схилявся до співпраці з Німеччиною. Спроби Франції зблизитися з Німеччиною і навіть домогтися для неї міжнародної позики в обмін на те, що Берлін відмовиться від політики перегляду статус-кво в Європі, не принесли успіху. Реваншизм, який посилився з приходом гітлерівців до влади, змусив Францію шукати нових союзників. У 1935 р. Лаваль змушений був підписати франко-радянський пакт про взаємодопомогу, підготовлений Варту. Спроба створити антигітлерів¬ський союз за участю Франції, Англії та СРСР наприкінці 30-х років успіху не мала. Радянський союз, як відомо, підписав з Німеччиною пакт про ненапад, який мав секретну частину про поділ Східної Європи.

Безкоштовно скачати реферат "Паризька мирна конференція" в повному обсязі