Реферат: Україна в умовах десталінізації

Особливо сильних утисків зазнала православна церква. Протягом 1957-1964 рр. в Україні було закрито 46% православних храмів. Найбільше це торкнулося центральних та південно-східних районів республіки, де опір населення антицерковним акціям не був значним. Так, у Запоріжській об¬ласті залишилося 9 храмів, на Дніп¬ропетровщині — 26, у Криму — 14. Церк¬ви, костьоли, синагоги і молитовні бу¬динки активно закривалися в усіх без винятку регіонах.
Народ намагалися переконати, що у вік космічних польотів і блискучих наукових досягнень XX століття ре¬лігійне мислення е проявом відста¬лості, реакційності і суперечить при¬роді радянської людини - будівника комунізму.
Все це отруювало свідомість, вноси¬ло дискомфорт у життя мільйонів лю¬дей, особливо старшого віку.
6. Зародження диседентного руху в Україні „Шистидесятники”. Значення діяльності диседентників.
Через прагнення будь-що втримати суспільство під своїм контролем та про¬водити десталінізацію тільки у визна¬чених межах, тоталітарний режим вступив у конфлікт з інтелігенцією. Результатом цього стала поява напри-кінці 50-х — на початку 60-х рр. руху українських інакодумців - дисидентів.
Чесні, талановиті письменники, по¬ети, художники, юристи, представни-ки інших категорій інтелігенції, неза¬лежно мислячі робітники та селяни гостро відчували наростання неблагополуччя в суспільстві, засилля центру, його дискримінаційну політику щодо України. Вони відкрито висловлюва¬ли свої погляди, вимагали від властей зміни політики.
Помітний вплив на формування іна¬кодумства в Україні справляли зовнішні фактори. Передусім це стосуєть¬ся антикомуністичних виступів у країнах так званого «соціалістичного та¬бору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині, розпаду світової колоніальної системи на рубежі 50-60-х рр., розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою 1948 р. та з 1963 р. розповсюдженою в Україні «Загальною декларацією прав людини».
Дисидентський рух в Україні неми¬нуче набув національно-демократичного забарвлення. Він заявив про себе ще в середині 50-х - на початку 60-х років, навіть раніше, ніж у Ленінграді, Москві та інших містах Росії.
Як форма національно-визвольного руху, українське дисидентство відзначалося притаманними йому рисами.
По-перше, це була мирна, опозицій¬на ненасильницька форма боротьби, боротьби за розум і душу людей. Під¬тримуючи ідеали національно-виз¬вольної боротьби, дисиденти прагнули досягти мети конституційними мето¬дами, шляхом проведення агітаційно-пропагандистських акцій.
По-друге, цей рух уже мав свої чітко визначені організаційні форми (гурт¬ки, спілки, об'єднання, комітети).
По-третє, дисидентство було загаль¬ноукраїнським явищем і проявлялося в усіх регіонах України: в центрі і на сході (Київ, Харківщина, Донеччина, Луганщина); в західній частині (Львів¬щина, Івано-Франківщина, Тернопільщина, Буковина); на півдні (Оде¬са, Миколаїв, Херсон).
По-четверте, дисидентство, як полі¬тично-національна течія, охоплювало різні соціальні прошарки населення — інтелігенцію ( письменники, журна¬лісти, літературознавці, вчителі, юри¬сти, спеціалісти різних галузей народ¬ного господарства), студентство, робіт¬ництво тощо.
У травні 1961 р. у Львівському обла¬сному суді відбувся судовий процес над Українською робітничо-селян¬ською спілкою (УРСС), організованою у 1959 р. Левком Лук'яненком. УРСС ставила за мету домогтися виходу Ук¬раїни зі складу СРСР, це право було
зафіксовано конституційними поло¬женнями. Організатор спілки Л.Лук'яненко був засуджений-до страти, зго¬дом заміненої 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним засланням. До різних строків були засуджені й інші члени спілки.
Група Л.Лук'яненка була не єдиною самостійницькою організацією Украї¬ни. Подібні позиції обстоювали Об'єд¬нана партія визволення України, що існувала у 1953-1959 рр., створені у 60-х роках Український національний комітет (УНК), Український національ¬ний фронт (УНФ) та інші організації. Судові процеси над інакодумцями від¬бувалися у різних регіонах республі¬ки. У 1961 р. в Донецьку засуджено групу громадян, яку очолював журна¬ліст Григорій Гайовий. У 1962 році в Запоріжжі пройшов суд над групою з шести осіб, до якої входили Володимир Савченко, Володимир Чернишов та інші. Аналогічні політичні процеси відбувалися в Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві. На ос¬нові судових рішень більшість підсуд¬них була репресована. І при цьому ра¬дянський уряд без кінця лицемірно заявляв, що в СРСР немає випадків притягнення до судової відповіда¬льності з політичних мотивів, що в СРСР немає політичних в'язнів. У числі дисидентів виявилося чимало «шістдесятників».
У 1962 і 1963 рр. М.Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами літератури і мистецтва. На них він роздратовано, сердито, вживаючи навіть нецензурну лайку, засудив як «відступи від соціалістичного реа¬лізму», так і «прояви формалізму і аб¬стракціонізму».
Слід сказати, що партійний вождь, м'яко кажучи, слабенько орієнтувався у мистецтві. Згодом, вже перебуваючи в опалі, він це визнав. «Я ничего не понимал», — так охарактеризує він не¬задовго до смерті своє тодішнє ро¬зуміння процесів, що відбувалися у мистецькому житті.
Однією з жертв критиканства М.Хру¬щова був талановитий російський скульптор Ернст Нєізвєстний. Але, як відомо, доля часто кепкує над людьми. Трапилось так, що пам'ятник на мо¬гилі М.Хрущова на Новодівочому кладовищі в Москві виготовив розкрити¬кований ним той-таки Е.Нєізвєстний.
Слідом за московськими «проробками» відбулася ревізія «відхилень» у творчості митців України. Проходила вона під виглядом «задушевних» бе-сід у відповідних спілках у Києві, Льво¬ві, Харкові, відвідин майстерень ху-дожників, розмов у державних та партійних кабінетах. Засоби масової інформації критикували за «формаліс¬тичні викрутаси» Л.Костенко, М.Вінграновського, І.Драча та інших.
Головними акціями, проведеними українськими дисидентами, стали конференція в Київському універ¬ситеті з питань культури мови, що перетворилася в масову антирусифікаторську акцію, виступи інтелігенції біля пам'ятників Т.Шевченкові в Києві та Каневі.
Широку хвилю протестів у середо¬вищі прогресивної української інтелігенції викликала пожежа у фонді ук¬раїнських рукописів Київської публічної бібліотеки Академії наук УРСР. Характерно, що підпалили бібліотеку під час шевченківських свят 24 травня.
Не всі дисиденти відкидали ідеоло¬гічні основи існуючої системи. Більше того, деякі з них звинувачували вла¬ду у відході від «справжнього» мар¬ксизму. Зрештою, вони самі були про¬дуктом системи і в її «покращенні», «вдосконаленні» вбачали сенс свого життя. Дисиденти-«шістдесятники» прагнули «соціалізму з людським об¬личчям», як вони говорили. Та, незважаючи на це, всі вони потрапили в поле зору каральних органів режиму.
Залежно від «провини» і «впертості» (стояв чи не стояв «на своєму»; засуд¬жував чи не засуджував свою поперед¬ню діяльність) визначалася і міра по¬карання. Одних було «профілактовано» в КДБ чи кабінетах партійних функціонерів, інших притягли до су¬дової відповідальності.
Після усунення від влади М.Хрущо¬ва стала швидко проявлятися тенденція до посилення репресій щодо диси¬дентів. У серпні—вересні 1965 р. було проведено арешти близько двох десят¬ків правозахисників. Серед них були літературний критик Іван Світличний, художник Опанас Заливаха, історик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський.
Репресіям піддано і одного з лідерів українського дисидентського руху ге¬нерала Петра Григоренка. У відповідь на правозахисну діяльність, виступу на підтримку справедливої боротьби кримських татар за повернення на істо-ричну батьківщину його спочатку було запроторено до психіатричної лікарні, а влітку 1964 р. позбавлено генеральсь¬кого звання. Коли у квітні 1965 р. його припинили примусово «лікувати» і то¬дішній Голова Ради Міністрів СРСР О.Косигін дав вказівку поновити П.Григоренка в генеральському званні, Л.Брежнєв заявив: «Цього генерала я знаю... Рано його відпустили. Жаль». Арешти свідчили про початок рішучо¬го наступу системи, кінець «відлиги». Однак реакція на це українських ди¬сидентів засвідчила їхнє непохитне ба¬жання продовжувати боротьбу.
Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» була пра-ця літературного критика з Києва Іва¬на Дзюби «Інтернаціоналізм чи руси-фікація?», перекладена потім на кіль¬ка європейських мов. Книга була своє-рідним протестом проти проведених у 1965 р. арештів українських дисиден-тів, звинувачення їх в антирадянській діяльності. Свій твір І.Дзюба адресу¬вав П.Шелесту, тодішньому першому секретареві ЦК КП України. Автор сміливо засуджував практику нехту¬вання громадянськими правами укра-їнського народу. Гострій критиці була піддана національна політика Кому-ністичної партії в Україні. Праця, хоч і базувалася на ідеологічних засадах націонал-комунізму, дала могутній поштовх подальшому розгортанню правозахисного руху. Не випадково письменник Б.Антоненко-Давидович назвав працю І.Дзюби референдумом покоління. Вустами молодого публі-циста найактивніша частина укра¬їнської молоді заявила про свій розрив з тоталітарною системою.
Багатьом цей розрив коштував кар'є¬ри; когось він повів страдницьким шляхом в'язнів сумління; деякі по¬платилися за нього найвищою платою -власним життям. Але то не були да¬ремні жертви. «Віра виникає тоді, коли є мученики», а «знищені стають прапором», —писав про українських ди-сидентів Валентин Мороз.
У цьому істинне значення їхньої ді¬яльності.

Безкоштовно скачати реферат "Україна в умовах десталінізації" в повному обсязі