Реферат: Ясір Арафат – лідер Палестини

У жовтні 1974 р. ОЗП на чолі з Арафатом була визнана арабськими лідерами законним виразником інтересів палестинського народу. Арафат заявив, що Палестинська держава може бути створена на території Західного Берега й Гази. Більш радикальні члени ОЗП назвали його зрадником і покинули організацію (формулювання як би визнавало можливість існування двох держав, тоді як згідно "класичному" рішенню Ізраїль повинен був бути стертий з лиця Землі). Втім, від ідеї знищення Ізраїлю Арафат не відступався до початку 90-х.
У середині сімдесятих на Західний Берег прийшли єврейські поселенці. ОЗП розпочали вбивати тих арабів, які продавали їм землю.
У вісімдесятих ОЗП змінилася - упор був перенесений на організацію "війни каменів" - інтифади в Секторі Газів (особливо витончена тактика - вчити хлопчиськ кидати великими каменями в озброєних солдатів). Інтифада справді нанесла Ізраїлю набагато більший збиток чим всі попередні роки відкритого військового протистояння й терактів. Підставивши палестинських дітей під кулі (навіть пластикові кулі вбивають і калічать, а бетонні блоки падаючи зверху на патрульний джип теж вбивають), Арафат викликав розкол усередині Ізраїлю. До війни з голодними дітьми армія дійсно виявилася не готова. Зрештою Ізраїль пішов на поступки своєму заклятому ворогові: закулісні переговори з ОЗП велися ізраїльтянами з кінця 1980-х. Президент Ізраїлю Езер Вейцман був навіть відправлений у відставку з коаліційного уряду, коли поширилися слухи про його зустріч із Арафатом в Амстердамі в 1989-му році.
Але й Арафат на той час уже був не самим лютим ворогом Ізраїлю. У порівнянні з фундаменталістами (Хамас, Хізбалла, Ісламський Джихад) "світський" Арафат виглядав в очах ізраїльтян краще. До того ж в 1988 р. він заявив в ООН, що за певних умов ОЗП могла б визнати Ізраїль і скасувати смертний вирок цій державі.
Це відбулося в 1993 році. В Осло Рабин й Арафат підписали договір, по якому палестинці одержали автономію, що охоплює Сектор Газа й район Єрихона на Західному березі ріки Йордан. В 1994 р. Арафату дали Нобелівську премію миру (разом з Рабином). Все це не перешкодило йому продовжувати робити войовничі заяви й закривати очі на триваючий анти-ізраїльський терор, що направлявся з території автономії.
"Я ще раз повторюю: Ізраїль буде залишатися принциповим ворогом палестинців не тільки зараз, але й у майбутньому"
"ОЗП направляє всі зусилля щоб психологічно розколоти Ізраїль на два табори. За п'ять років ми будемо мати 6-7 мільйонів арабів на Західному Березі й у Єрусалимі... Потім ми знищимо Ізраїль й встановимо чисто палестинську державу. Психологічною війною й демографічним вибухом ми зробимо життя євреїв нестерпним. Вони не захочуть жити з нами, арабами. Нам вони не потрібні... Нам потрібна ваша допомога в боротьбі за об'єднану Палестину, арабську й мусульманську" .
В 1996 р. Арафат був обраний президентом Палестини (ще автономії).
Але, мабуть, переломним роком для ОЗП й, природно, Арафата став 1974 р. Тоді була прийнята нова політична програма, що призивала боротися за створення палестинської держави "не замість, а поряд з Ізраїлем", тобто на окупованій території Західного берега ріки Йордан й у секторі Газа. Арафат виступив на Генеральній Асамблеї ООН, після цього ОЗП визнали більше ста держав, а її лідер став центральною фігурою на близькосхідній політичній сцені.
Але попереду Арафата очікували серйозні випробування. Найсуворіше - вторгнення Ізраїлю в червні 1982 року в Ліван, де розміщалася штаб-квартира ОЗП.
Перебуваючи в обложеній ліванській столиці, лідер ОЗП ні на хвилину не втрачав присутності духу, впевненості. Він не боявся, уміло керував палестинцями. І йшов з Бейрута зі своїми бійцями організовано, зі зброєю в руках і національними прапорами. Що б не говорили його опоненти, я переконаний, що рішення Арафата покинути оточене ізраїльтянами місто було єдино вірним - він зберіг людей для майбутньої боротьби.
Не були для нього безхмарними й роки в наступний бейрутський період, хоча у квітні 1987 року Арафат переобирається головою Виконкому ОЗП. Через два роки - президентом держави Палестина, проголошеної в ніч на 15 листопада 1988 року. І, нарешті, 4 травня 1994 року він підписує в Каїрі угоду з Ізраїлем про введення автономії на частині окупованих територій - у секторі Газа й у районі Єрихона, що відкрило щільно закриті двері до миру на Близькому Сході.
Що ж допомагало палестинцеві №1 зберігати своє лідерство?
Відповідь, мабуть, полягає в якостях, що роблять його не тільки особистістю, але й вождем. Якщо про багатьох політичних діячах можна сказати, що вони "віддані національній ідеї", то в Арафата ця відданість супергіпертрофована. Вона виражається не тільки в тім, що він присвятив їй все своє життя, але й у його дивній поінформованості, у глибокому розумінні того, що відбувалося на Близькому Сході. Щоб постійно бути в курсі подій, він створив спеціальні групи, які 24 години на добу постачали його інформацією про стан справ на місцях.
У всіх своїх контактах Арафат намагався створити атмосферу сердечності й довіри. При цьому щораз з'ясовувалося, що він знає якщо не батька, то діда або сусіда свого співрозмовника. Серед палестинців ця система надійно працює.
Він був прямою і чарівною людиною, повним зачарування, наполовину - вдаваного, наполовину - природного.
Соратники Арафата підтверджують, що в нього не було власного будинку, майна, хоча він контролював фінанси ФАТХ й ОЗП. Його одяг - це два-три комплекти напіввійськової форми й незмінна картата "куфія". Всі одержувані ним подарунки він, не розкриваючи, віддавав своїм співробітникам.
Їжа його також не цікавила. На роботі їв те, що готовили його помічники. Курячий бульйон, рис, сандвічі, овочі, а на десерт - халва й чай. Причому він любив запрошувати на ці трапези тих, хто в цей момент перебував в приймальні. Він не палив, не вживав спиртного.
Такий спосіб життя - це свого роду ключ до влади над людьми. Арафат уміло користувався тим, що його сподвижники не хочуть відмовлятися від життєвих благ і задоволень. Не виключено, що він навіть заохочував або робив вигляд, що не зауважує "витівок" свого оточення.
Арафат не займався спортом, якщо не вважати кількох вправ зранку. Не читав книг, не слухав музики, не відвідував театри або музеї. Лише в поїздках, перебуваючи у своєму літаку, дивився мультфільми. Його улюбленим мультфільмом був "Том і Джері", оскільки миша завжди виявлялася переможницею.
Арафат майстер символіки. Не будучи особливо схожий на солдата, він вибрав для свого повсякденного костюма матеріал військового кольору "хакі" і постійно носив на поясі кобуру. Картатий платок-куфія виділяв його в юрбі, що, може бути, небезпечно для людини, яка жила в настільки складних умовах, але корисно, коли мова йде про утвердження іміджу. Головний убір не мав особливого значення, поки Арафат не почав носити його так, як носили в підмандатній Палестині. Незабаром цей головний убір став емблемою палестинської приналежності.
Ставши президентом Палестинської автономії, Арафат продовжував використовувати улюблені методи. Так у ФАТХ виникло ще одне воєнізоване крило - "Бригади мучеників альакси", нібито непідконтрольне політичному керівництву.
У середині 1996 року, після численних терористичних актів з використанням смертників, у результаті яких загинули десятки ізраїльтян, і відповідних ударів ізраїльської армії, що призвели до загибелі сотень палестинців, прем'єр-міністром Ізраїлю замість соціаліста Шимона Переса був обраний Біньямін Нетаньяху із правої партії "Лікуд".
Безперестанні теракти й відповідні репресії привели до росту ворожості в палестинсько-ізраїльських відносинах. Нетаньяху активно протидіяв створенню палестинської державності на основі домовленостей, досягнутих в 1993 році. Президент США Білл Клінтон, намагаючись налагодити стосунки між двома лідерами, організував їхню зустріч 23 жовтня 1998 року, на якій був прийнятий меморандум, де були викладені кроки обох сторін по перетворенню в життя домовленостей. Це, однак, не привело до значного прогресу у відносинах ворогуючих сторін.
Після зміни ізраїльського кабінету переговори продовжилися на саміті 2000 року в Кемп-Девіді зі спадкоємцем Нетаньяху - Ехудом Бараком (Ізраїльська партія праці). Ехуд Барак запропонував Арафату створити палестинську держава в секторі Газа й на частині території Західного берега Йордану, причому столицею цієї держави пропонувалося зробити Східний Єрусалим. Остання пропозиція Барака означала б анексію Ізраїлем 10% території Західного берега Йордану (в основному це територія існуючих єврейських поселень) в обмін на набагато меншу територію в пустелі Негев. За словами багатьох палестинців, прийняття такої пропозиції означало б перетворення палестинської держави в подобу бантустанів - розрізнені шматочки землі, розділені ізраїльськими шосейними дорогами, контрольно-пропускними пунктами і єврейськими поселеннями. Крім того, відповідно до ізраїльської пропозиції, Ізраїль контролював би водні ресурси, кордони й митницю палестинської держави, а також ще 10% формально палестинської території (в основному уздовж йорданської границі). Запропоновано було також дозволити повернення на батьківщину для обмеженого числа палестинських біженців, а іншим - виплатити компенсацію.
Арафат відкинув пропозицію Барака й восени 2000 року оголосив про початок другої інтифади - так називаної "інтифади альакси". До цього часу стало ясно, що інфраструктура автономії не створюється, міжнародна фінансова допомога розкрадається, робочі місця для палестинців як і раніше перебувають винятково в Ізраїлі, так що Арафату терміново знадобилося чергове "народне повстання", на яке можна було багато чого списати. Приводом для початку повстання послужило відвідування Аріелем Шароном Храмової гори. На кожен новий вибух ізраїльтяни відповідали каральними операціями, а через якийсь час приступили до будівництва багатокілометрової стіни, покликаної відокремити арабські території Палестини від Ізраїлю.
З початком другої інтифади дружина Арафата переїхала разом з дочкою й матір'ю в Париж. Сам же Аріель Шарон став новим прем'єр-міністром Ізраїлю.
У грудні 2001 року за його вказівкою резиденція Арафата "Муката" у Рамалі була блокована ізраїльськими військами. Ізраїльський уряд Шарона припинив всякі політичні зносини з Арафатом, і останні три роки свого життя він був фактично бранцем Ізраїлю. У принципі він міг у будь-який момент виїхати із країни - але повернутися йому б уже не дозволили.
10 грудня 2001 року до дипломатичного бойкоту приєдналися Євросоюз, Єгипет, Йорданія, Саудівська Аравія. Причиною стало опублікування американських матеріалів про контрабанду іранської зброї в Палестину через Суецький канал і підкупі співробітників єгипетської митниці.
Кабінет Аріеля Шарона домігся повної ізоляції Арафата, негайно піддаючи обструкції будь-яких політиків, замічених у контактах з палестинським лідером. Періодично обговорювалося питання про його депортацію в яку-небудь арабську країну, але пропозицій від самих арабів не надходило, а насильницькій висилці стала проти американська адміністрація.
28 жовтня 2004 було оголошено про серйозну хворобу Ясіра Арафата; наступного дня Ізраїль дав дозвіл на вивіз Арафата за кордон, і 29 жовтня Ясір Арафат був поміщений у паризький військовий госпіталь з підозрою на отруєння або рак. Стан Арафата погіршувалося з кожною годиною. Незабаром стало відомо, що він упав у кому й життя його підтримується лише завдяки апаратам життєзабезпечення. Навколо вмираючого лідера розгорнулася псевдо-політична боротьба між його соратниками й молодою дружиною - насправді, це була боротьба за мільярди доларів, які Арафат нібито контролював.
Раннім ранком 11 листопада Арафата не стало. За неофіційною інформацією, отриманою журналістами від лікарів госпіталю, основною причиною смерті Арафата став цироз печінки, викликаний тяжкими умовами життя й відсутністю кваліфікованої медичної допомоги.
У той же день тіло перевезли в Каїрський аеропорт, де з ним змогли попрощатися запрошені представники з різних країн. Потім труна була доставлена на єгипетських вертольотах у Рамалу. Тим часом ізраїльтяни розпочали найсуворіші заходи безпеки, щоб не допустити переростання похорону в збройні зіткнення.
У Рамалі, де Арафат провів останні роки життя, його дозволяють поховати в мавзолеї, що буде зведений поруч із резиденцією "Муката". Комплекс будинків резиденції перетворять у музей, поруч спорудять нову мечеть на згадку про святого мученика, що впав за віру.
Поки невідомо, що буде являти собою мавзолей - надгробок над могилою або зал, у якому виставлять бальзамоване тіло. Поки тіло Арафата поховано в землі, причому почасти була виконана воля покійного, що бажав знайти останній притулок на Храмовій горі в Єрусалимі. Ісламська Рада по керуванню святинями Храмової гори відправила з Єрусалима в Рамалу десять мішків землі, узятої між мечетями Омара й Аль-Акса на Храмовій горі.

Безкоштовно скачати реферат "Ясір Арафат – лідер Палестини" в повному обсязі