Реферат: Винниченко В.К. - керівник уряду Центральної Ради

Однак життя політичного емігранта його не влаштовує. Туга за Україною не полишає Володимира Кириловича ні на хвилину. На початку 1920 р. він починає інтенсивно шукати шляхи до повернення на Батьківщину, не приховуючи цих намірів від українського зарубіжжя. Певна частина еміграції, особливо українська інтелігенція, не тільки підтримувала і поділяла погляди В. Винниченка, а й пов’язувала з ним надії на повернення. Нарешті В. Винниченкові за допомогою закордонних друзів, що співчували комуністичному рухові, вдається нелегально направити з Відня до Києва літак з листами до уряду УСРР. Цей же літак доставив на Україну і 20 примірників щойно віддрукованої книги «Відродження нації». Володимир Кирилович просив допомогти повернутися на батьківщину, висловити думку з приводу його книги, особливо II і III частин.
Радянське керівництво, особисто В. Ленін, з прихильністю поставилося до прохання В. Винниченка, оскільки його повернення і співпраця з радянською владою надавало їм можливості використовувати його ім’я у політичних цілях, передусім у залученні української інтелігенції до підтримки і зміцнення позиції більшовиків України, яка на той час була ще хиткою. Наприкінці травня 1920 р. В. Винниченко разом з дружиною прибувають до Москви, де він дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР з портфелем наркома закордонних справ, з кооптацією у члени ЦК КП(б)У.
Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією і Україною, національною політикою РКП(б), то зрозумів, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань. Тому відмовився від участі в роботі уряду УСРР і в середині вересня 1920 р. виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову за кордон.
Вернувшись до Відня, В. Винниченко виступає з критикою національної і соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. Політичні кола деяких західних країн через одного з лідерів Профінтерну пропонують йому очолити рух за консолідацію усіх емігрантських елементів для боротьби з Радянською країною, обіцяючи при цьому щедру грошову допомогу. Однак В. Винниченко, попри матеріальну скруту, категорично відмовляється «від усіляких балачок про консолідацію». Він продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом.
У 1922 р. з огляду на греко-турецьку війну 1919–1922 рр. у середовищі української еміграції ширилися чутки про неминучість збройного зіткнення радянської Росії, яка займала протурецьку позицію, з Великою Британією. За таких обставин деяким українським політикам здавалося можливим позитивне розв’язання українського питання внаслідок поразки більшовиків. Для В. Винниченка згаданий перебіг подій міг стати останнім шансом повернутися до великої політики, очолити Директорію УНР і відсунути від справ старого опонента С. Петлюру, на якого сипалися звинувачення за поразку у визвольних змаганнях 1917–1920 рр. Проте сам В. Винниченко скептично ставився до здійснення планів української еміграції.
Його особливо вражала нездатність різних політичних течій українства за кордоном досягти єдності, піднятися над особистими амбіціями. Згадуючи одне з засідань Українського громадського комітету в Празі, В. Винниченко з гіркотою записав у своєму щоденнику за 21 січня 1923 р.: «…Виступ есерів з заявою проти есдеків. Різкі вирази, лайки… Гнітюче враження від гризні… Велике взаємне недовір’я».
У вересні 1933 р., після приходу до влади А. Гітлера у Німеччині, В. Винниченко написав листа до Й. Сталіна і політбюро ЦК КП(б)У, де застерігав: якщо німецькому фашизму вдасться вирвати у сучасних вершителів європейських доль мандат на Україну, то боротьба з ним буде набагато складнішою, ніж з А. Денікіним чи П. Врангелем. Війна потребуватиме величезного напруження й економії сил, а тому вже зараз необхідно ретельно їх нагромаджувати. Однак, судячи з усього, з гіркотою зазначав В. Винниченко, особливо з трагічної загибелі М. Хвильового, М. Скрипника, такої економії сил немає. «Я б сказав навпаки: є майже свідома шкідницька розтрата і знищення їх. Інколи охоплює подив і страх: як же можна вести таку політику?»
Та В. Винниченко вже давно зрозумів хибність такої політики. Хоч він і стояв на позиціях, близьких до націонал-комунізму, вважав, що «для української національної справи визнання Союзу Совєтських Республік є факт «позитивний», проте був свідомий того, що більшовицький режим у формі класової диктатури довго не втримається. Під час зустрічі з президентом ЧСР Т. Масариком ще у лютому 1924 р. Володимир Кирилович перерахував чотири, на його думку, можливі умови падіння більшовицького режиму. Але найбільш вірогідною умовою він вважав (і з ним погодився Т. Масарик) «демократизацію радянської влади» 30, тобто те, що фактично сталося в СРСР впродовж 1985– 1991 рр. в результаті відомих реформ М. Горбачова.
Під час німецької окупації Франції Володимира Кириловича було кинуто до концтабору за відмову співробітництва з нацистами. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.
Впродовж останніх 25 років свого життя В. Винниченко прожив у французькому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом. Більше 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.
Величезна літературна спадщина Володимира Винниченка вражає не лише кількістю написаних творів, а й різноманітністю жанрів. Письменник створив, по суті, перший в українській літературі зразок художньої фантастики – утопічний роман «Сонячна машина», який набув справжньої популярності. Його п’єси ставилися не лише на сценах російських і українських театрів, а й за кордоном.
Помер В. Винниченко 6 березня 1951 р., похований у м. Мужен, Франція.

Безкоштовно скачати реферат "Винниченко В.К. - керівник уряду Центральної Ради" в повному обсязі