Курсова: Утворення Директорії

За який-небудь місяць стратегічна обстановка в північних районах України кардинально змінилася на ко¬ристь радянських військ. Причина коренилася не стільки в масовому наступі регулярних частин Червоної армії, скільки в розкладі військ самої Директорії, що були вже нездатними протистояти натиску. Про це цілком відверто писав В. К. Винниченко: «І не російський радянський уряд виганяв нас з Украї¬ни, а наш власний народ, без якого й проти якого, ще раз кажу, російські радянські війська не могли б зайняти ні одного повіту з нашої території. Цим, розуміється, я не хочу сказати, що російський радянський уряд не мав ніяких намірів воювати з нами й не посилав своїх військ проти нас, як це він увесь час підкреслював. Він хотів воювати, він воював, він і війська свої для того посилав. Але цих військ було надзвичайно мало й вони не стільки билися з нашими військами, скільки організовували повстанські війська й керували ними».
Розгром основних військових сил Директорії. На по¬чатку січня 1919 р. голова уряду УНР В. Чехівський надіслав у Москву кілька телеграм, у яких запитував, чому російське військо без оголошення війни йде в Україну. Нарком іноземних справ В. Чичерін на це відповідав, що російських військ в Україні нема, а воєнні сутички на українській території відбуваються між військами Директорії і радянського уряду України, який є цілком незалежний. Ця відповідь була вичерпною тільки з формальної точки зору: ударну силу радянських військ справді ста¬новили дивізії, сформовані у «нейтральній зоні» з пар¬тизанів, які покинули територію України після приду¬шення окупантами селянських повстань влітку 1918 р. Але перетворення партизанських загонів у регулярні частини Червоної армії, їх навчання та озброєння зді¬йснювалося за рахунок ресурсів і під безпосереднім ке¬рівництвом військового відомства радянської Росії.
4 січня 1919 р. Л. Д. Троцький підписав постанову Реввійськради про утворення Українського фронту під командуванням Антонова-Овсієнка. Основу його сил ста¬новила Українська радянська армія. Перед фронтом, управління яким зосереджувалося в Москві, а не в іншому, «незалежному» центрі, ставилося завдання розгорнути наступ проти військ Директорії в Лівобережній Україні й оволодіти головними переправами на Дніпрі в районі Києва, Черкас, Кременчука і Катеринослава, Прогнозуючи наступ військ Антанти вглиб України, радянське командування сподівалося закріпитися на Дніп¬рі й відстояти хоча б Лівобережжя. Тоді ще важко було передбачити, яка доля чекає нечисленний антантівський десант. Спираючись на підтримку Винниченка, В. Чехівський гарячково шукав порозуміння з радянською Росією і з цією метою надіслав у середині січня до Москви над¬звичайну місію на чолі з С. Мазуренком. Він дістав повноваження заявити, що Директорія погоджується на радянську форму влади в УНР за умови пропорційного представництва в Радах робітничого класу і трудового селянства, а також на укладення економічного договору з РСФРР. Проголошувався принцип нейтралітету Украї¬ни з активною обороною проти армій Денікіна, Антанти і Польщі. Натомість радянська Росія мала припинити наступ своїх військ в Україну й визнати незалеж¬ність УНР.
Посольство зустріло в Москві зовні цілком доброзич¬ливе ставлення. Д. Мануїльський, якому було доручено проводити переговори від радянської сторони, наполя¬гав, щоб Україна оголосила війну Антанті. Мазуренко відстояв гнучку формулу прийнятного для радянської Росії українського нейтралітету. Було очевидно, втім, що переговори не мають перспективи. Радянська влада влаштовувала Раднарком в одній єдиній формі «дикта¬тури пролетаріату», коли делегатам від робітничого кла¬су в Радах надавалися штучні переваги порівняно з представниками чисельно переважаючого селянства. Обрана Директорією формула виборів до Трудового конгресу ніколи б не дала переваги більшовикам, а тому зовсім їх не цікавила. Про незалежність УНР, як уже дало зрозуміти відомство Чичеріна, не могло бути й мови. Нарешті, непопулярність Директорії серед трудя¬щих мас України робила її в очах Москви партнером, з яким можна було не рахуватися.
Коли виявилося, що місія Мазуренка ні на день не припинила вторгнення в Україну, у Києві зрозуміли, що мирний варіант розвитку подій недосяжний. В. Чехів¬ський, М. Грушевський, М. Шаповал та інші прибічники союзу з Росією замовкли. Навпаки, прибічники союзу з Антантою, найбільш послідовним з-поміж яких був Петлюра, заговорили на повний голос. До них приєднав¬ся Винниченко, і 16 січня Директорія офіційно оголоси¬ла війну радянській Росії.
Зупинившись на короткий час у Харкові для переформування, радянські війська незабаром поновили на¬ступ у трьох напрямах. Друга повстанська дивізія про¬сувалася на Полтаву, група під командуванням П. Ю. Дибенка — на Катеринослав, група Ю. В. Сабліна — на Донбас. Загальна чисельність регулярних військ, зосереджених на Харківському напрямі, не перевищува¬ла 11 тис. бійців, але вони спиралися на підтримку чис¬ленних партизанських загонів.
Дибенко захопив Катеринослав 27 січня. Друга диві¬зія увійшла в Полтаву і, не гаючи часу, просунулася до Дніпра. 1 лютого вона переправилася на правий берег в районі Кременчука. Група Сабліна тим часом зайняла донецькі міста і з'єдналася з радянськими військами, що стримували частини генерала Денікіна.
Одночасно з наступом на Харківському напрямі від¬булося просування радянських військ на Київ. Основу військових сил тут становили три полки Першої пов¬станської дивізії, полк Другої дивізії і частини при¬кордонників. Богунський полк під командуванням М. О. Щорса 12 січня зайняв Чернігів і разом з Таращанським полком В. Н. Боженка наблизився до Броварів, де стояла 40-тисячна петлюрівська армія. Хоча чисельність радянських військ була майже вчетверо меншою, вони пішли у наступ. Після триденної битви Петлюра змушений був відступити, відкривши шлях на Київ. 5 лютого Перша повстанська дивізія захопила столицю Україну.
Причини успішних для Червоної армії воєнних дій схарактеризовано в оперативному зведенні командуван¬ня військ Директорії за лютий 1919 р.: «Швидке захоп¬лення більшовиками Лівобережної України, а також Києва і втрата нами майже всієї Херсонщини і Катеринославщини пояснюється, з одного боку, кращою орга¬нізацією більшовицької армії, а з другого — співчуттям і активною допомогою місцевого українського населення більшовикам».
4.3. Реорганізація Директорії.
Спілка з Антантою. Біль¬шість провідних діячів УНР не бажала йти на форму¬вання єдиного з Антантою антибільшовицького фронту. Антибільшовицькі настрої багатьох із них, що тільки посилювалися безкомпромісною позицією самих більшо¬виків, у цьому не відігравали вирішальної ролі. Набага¬то більше важило те, що Антанта була у тісній спілці з Денікіним, який рішуче заперечував існування само¬стійної України. Переговори в Одесі з командуванням французьких військ відбувалися мляво і не давали результатів. Виявилося, одначе, що Раднарком РСФРР також не визнав незалежної УНР і докладав усіх зусиль, щоб очистити українські губернії від «буржуазно-націоналі¬стичних» петлюрівських військ. Україна опинилася між молотом і ковадлом.
Такого борця за національну справу, як М. Грушевський, охопив відчай, і він відійшов од політичної ді¬яльності. В. Винниченко також намірився залишити пост голови Директорії, але наштовхнувся на опір керівни¬цтва своєї партії, що розглядало такий крок як дезер¬тирство.
Після вимушеного переїзду з Києва до Вінниці Ди¬ректорія розпочала переговори з Антантою, спрямовані на укладення негайної угоди. Делегація провідних мі¬ністрів УНР зустрілася з французьким командуванням і вислухала такі ультимативні вимоги: реорганізувати уряд УНР і саму Директорію, вилучивши з її складу представників соціалістичних партій, поміж них В. Винниченка і С. Петлюру; відмовитися од «більшовицької» соціально-економічної політики; реорганізувати армію УНР (у стислі терміни збільшити її до 300 тис. чоловік і підпорядкувати союзному командуванню нарівні з Доб¬ровольчою армією Денікіна).
Замість того, щоб вийти з Директорії, С. Петлюра заявив про припинення свого членства в соціал-демократичній партії, Винниченко вийшов з Директорії й пере¬дав повноваження її голови Петлюрі. Чехівський подав у відставку, і на посаді голови уряду його замінив С. Остапенко. Формально Директорія функціонувала й надалі. Фактично ж Андрієвський, Макаренко і Швець були статистами. Вони тільки маскували одноособову владу Петлюри.
Сподівання на допомогу з боку Антанти не справди¬лися. Переслідувані радянськими військами, петлюрівці 6 березня покинули Вінницю. Черговою резиденцією уря¬ду УНР стала Жмеринка.

Список використаної літератури:

1. Історія України. Нове бачення.Т.2. - Київ, 1996 р. - С.76.
2. В.Іванис. "Симон Петлюра - президент України". - Київ, 1993 р.-С.84.
3. Н.Полонська-Василенко "Історія України". - Київ, 1993 р. - С.305.
4. І.Нагаївський. "Історія української держави ХХ-го століття". - Київ, 1993 р. - С.200.
5. М.Коваль, С.Кульчицький, Ю.Курносов "Історія України". - Київ, 1992 р. - С.112. Безкоштовно скачати реферат "Утворення Директорії" в повному обсязі