Реферат: Відновлення УНР (Української Народної Республіки)

В.Винниченко стверджував, що «за кілька тижнів революція обняла всю Україну. Вогні повстання вибухали один за одним то тут то там, зливаючись у широке суцільне море революційної пожежі, захоплюючи великі міста, містечка, села...» Він не замовчує й труднощів військового будівництва, особливо щодо озброєння повсталих.
Розпочавши виступ з Білої Церкви, повстанці наступного дня зайняли Фастів. Просуваючись далі, того ж дня їм вдалося зненацька захопити й станцію Мо¬товилівка. Однак ранком наступного дня з Києва через Ва¬сильків до Мотовилівки прибула добре озброєна офіцерська дружина (570 багнетів і шабель) під проводом князя Святополк-Мирського, полк особистої охорони гетьмана — сердюки (700 багнетів) і бронепотяг. На під’їзді до станції офіцери залишили ешелони і почали наступ через відкрите поле на позиції січовиків (400 багнетів, 10 кулеметів і 2 гармати), які засіли в лісі, що оточував Мотовилівку.
Припустившись тактичного прорахунку, недооцінивши суперника (гетьманці гадали, що їм доведеться втихомирювати бунт малоорганізованої банди — так їм пояснювали сутність справи в Києві), зазнавши розколу в своїх лавах (сердюки відмовилися йти в атаку за офіцерами), дружинники зазнали нищівної поразки. Половину їхнього особового складу було буквально викошено кулеметним вогнем. Шлях на Київ було відкрито. Сердюки — елітна частина гетьман¬ського війська — після бою під Бояркою перейшли на бік повстанців. Так само чинили й інші гетьманські підрозділи.
Дуже важливою виявилася роль у військових діях Чорномор¬ського коша на чолі зі старшиною Пелещуком, який діяв у районі Буча—Ірпінь—Ворзель (уздовж залізниці Київ—Ковель): уже в листопаді він здійснював напади на гетьманські війська в Пуща-Водиці і навіть на Куренівці.
Свій внесок у розвиток подій зробив й Український Війсь¬ково-Революційний комітет (УВРК), сформований Директорією відразу ж після свого створення для координації повстанської боротьби в Києві й поза ним. Комітет (М.Авдієнко, В.Че¬ховський, З.Висоцький, М.Га¬лаган, Н.Завгородній і М.Марченко) існував при ЦК УСДРП і готував виступ проти гетьманської влади безпосередньо в столиці. З наближенням республіканських військ УВРК призначив окремий оперативний штаб — М.Авдієнко, М.Галаган і Г.Горобець, — який почав організовувати бойові групи.
Коли 19 листопада 1918 р. війська Директорії наблизилися до Києва, ВРК вирішив розпочати в місті повстання. В ніч з 22 на 23 листопада революційні загони захопили Поділ, Либединський (Либідський) район, частину Старокиївської дільниці, Лук’янівки і Куренівки. Але через відсутність належної координації дій захопити все місто не вдалося, й за наказом комітету повстанці відступили.
На перший погляд здавалося, що неминуче падіння Києва було відтягнуте діями німецького командування. Порушивши укладену 15 листопада 1918 р. у Білій Церкві угоду про невтручання німців у боротьбу між Директорією та гетьманською владою, окупанти висунули на підступи до Києва свої частини. А згідно саме з угодою повстанці зобов’язувалися не нападати на австро-німецькі війська.
Керівництво республіканських військ змушене було відрядити до німецької ради солдатських депутатів делегацію. На переговорах представники ради і кайзерівського командування заявляли про бажання негайно залишити Україну, чого їм не дозволяли «переможці» — країни Антанти. Останні через французького консула в Одесі Енно під загрозою репресій вимагали від німців не допустити в Київ повстанців.
Проте чимало німецьких та австро-угорських солдатів відмовлялися брати участь у каральних акціях, вести боротьбу з повстанцями (нерідко передаючи, а то й продаючи, зброю місцевому населенню) й дедалі настійливіше вимагали відправити їх на батьківщину. Частішали випадки відкритих порушень дисципліни, непокори офіцерам, створення позастатутних організацій на зразок тих, що існували в Росії й Україні — рад, комітетів тощо.
Успіхи повстанців зумовлювались і тим, що гетьманат практично нічого не міг їм протиставити. Загальна мобілізація, оголошена гетьманом, майже нічим не зарадила загальному станові справ. Головнокомандувачем української армії П.Скоропадський призначив генерала від кавалерії графа Ф.Келлера, якому наказувалося якнайшвидше приборкати повстання. Генерал дістав дик¬таторські повноваження, адже йому підпорядковувалися всі збройні сили й місцеві органи влади. Розцінивши це як передачу всієї повноти влади в його руки, він утворив підпорядковану персонально йому Раду оборони. В оточенні головнокомандувача визрівала змова з метою повалити гетьмана. Відомий своїми антиукраїнськими поглядами граф Ф.Келлер загострив стосунки з командуванням багатьох військових частин. Відтак на бік повстанців перейшли За¬порозька дивізія під командуванням полковника П.Балбочана та «сірожупанники». Вже 26 лис¬топада 1918 р. П.Скоропадсь¬кий звільнив Ф.Келлера з посади командувача, а на його місце призначив генерал-лейтенанта князя О.Долгорукова. Однак після поразки гетьманців під Мотовилівкою у П.Скоропадсь¬кого не було сил чинити серйозний опір військам Директорії.
Жоден сумлінний історик не може пройти повз визнання масштабності антигетьманського повстання. Щоправда, для деяких авторів — це додаткова можливість помітити в масовому русі й тіньові сторони — стихійність, неорганізованість, схильність до анархії, розбою, пограбувань, єврейських погромів, періодичних зрад і переходів до табора противників тощо. Керівникам повстання закидають, що вони не мали навіть уявлення про чисельність збройних сил, що вливалися в антигетьманську боротьбу. І з тим не можна не погодитися. Хіба що варто зауважити — у даному випадку стихійність, неорганізованість, незапланованість і непрогнозованість зайвий раз доводили: революційні дії не були інспіровані, а стали результатом органічного заперечення монархічно-авторитарної альтернативи державної організації українського суспільства, природним прагненням перервати полосу правління, яка виявилась абсолютно неприйнятною для більшості нації.
Однак намагаючись не вийти за межі досягнутої з окупантами угоди та й, вочевидь, побоюючись вступати у відкриту боротьбу з австро-німецьким військом, Директорія відвела свої повстанські загони від Києва — спочатку до Фастова, а потім і до Вінниці.

Безкоштовно скачати реферат "Відновлення УНР (Української Народної Республіки)" в повному обсязі